Іноді у метро мені сам собою вмикався певний напрям думок. Наприклад, коли бачив когось зі шрамом, чи без пальця, чи з якимось слідом травми — я кожного разу думав, як тій людині було боляче в той момент, коли все то ставалося. І ось біль минув, він чи вона сидить тут спокійно, але всередині міститься той день, той момент, коли стало дуже боляче, а потім біль тривав, і дуже хотілося, щоб усе це скінчилося, і тепер усе ніби повернулось знов, але вже тепер не таким, як було до тієї миті.
Чи ще поширеніше — із поглядом на будь-яку частину одежі будь-якого стилю й стану можна було уявляти, як її носій прийшов по неї в магазин чи на речовий базарчик біля того-таки метро — і приміряє, крутиться, когось питає: «Ну як тобі?», а той хтось видає свою авторитетну думку — й якою ж була авторитетна думка чоловіка цієї леді у наліпленому на її сідниці леопарді?
Іноді було цікаво уявляти за одягом тих, хто стоїть до тебе спиною, їхні обличчя. Часто я проколювався на кобітах із легковажними м’якими ведмедиками та лисичками, що коливалися на рожевих наплічничках: до мене оберталося правдивим кірпічом із суворо зціпленим ротом і хижим розфарбуванням.
Із поширенням татуювань стало ще цікавіше — можна стало уявляти філософські розлогі діалоги з тату-майстрами щодо сакральних значень усієї цієї фігні. Одного разу у дівчини на стегні зустрів набиту докладну копію «Мадонни з горностаєм». Так захопився уявним діалогом, що проїхав не одну, а дві станції. Коли ж бачиш пару з дитиною, то певно є знак того, що вони мали секс, і можна уявити собі, як відбувалася у них прелюдія, хто рулив процесом і що потім хто мовив по закінченні.
Сьогодні у мене виникла — знову самовільно — нова спостерігалка. Я дивився на кожного і думав: чи може в цю людину хтось закохатися — невзаємно і до нестями? Не в тому сенсі, щоби погодитися з нею бути. А в тому, щоби не спати — уявляти собі оці риси, а як запримітиш їх уживу — не дихати.
Деякі особи мали від мене наліпку «так», але не всі — і це не залежало від того, що більшістю вважається за вроду. Ось у цю із чорними губами та гострезними колінками — на раз, ось у цю явно інста-гьол з явними тисячами підписників — несила уявити.
На самого себе цю гру перенести не вийшло. З одного боку, моя ненакачаність, худорлявість напевне не вирішальний чинник. Від рекламних стандартів закохувальна здатність явно не залежить. Круглопикий Костик зі своїм пивним черевцем і дзеркальною маківкою під них явно не підходить, а під вигадану мною категорію «до нестями» цілком підходить (я колись для однієї нашої однокашниці навіть співчутливою жилеткою попрацював із цього приводу). З іншого боку... Інший бік у мене лівий. А з того боку у мене на скроні шрам, на якому волосся не росте. То від дитячої травми, колись був гепнувся з «Орльонка», який для мене малого ще був завеликий. Може, ця дірка псує всю мою харизму, перекреслюючи здатність цитувати Марка Аврелія й Майка Йогансена (перший завдяки АвеМарії, другий завдяки Надії) та вимовляти вголос компліменти. А може, її псують короткі пальці. Це мені Алька колись про них таке сказала в дитинстві, коли хотіла чимось дошкульним ущипнути. Ось і не вийшло з мене гітариста, не те що піаніста. Що для харизми недобре.
{Київ, Золоті}
Леся покликала мене на «один на один». Для мене цей наш традиційний формат — добрий винахід, бо на всіх спільних обговореннях я за дві хвилини офігіваю від перебивання одне одного (навіть при тому, що у нас фактичне перебивання швидко припиняється — але ж думки все одно стрибають над нашими головами, як шалені білочки чи то бджілочки) і купи різноманітних непослідовних міркувань, що вивалюються купою і починають вільно клубочитися. Пояснити ідею, обговорити план, та взагалі будь-що віч-на-віч простіше у стільки разів... Ну в пропорційну кількості учасників кількість разів.
— Сире, — каже урочисто, усміхається, поправляє дбайливо укладені помаранчеві кучері, але очі чомусь бігають, — а ти пам’ятаєш, що ти з нами вже два роки?
— Ніфіга собі, — кажу, — але в мене, знаєш, таке враження, що ми біля червоного універу з тобою стикнулися та зависли в «Олів’є», зайнявши столик на весь вечір, от буквально вчора...
— Ага, — сміється, — та ж сама історія. Але при цьому одночасно — що я тут років шість, не менше.
— Аналогічно, шеф! Не знаю, що тут із часом коїться...
— Він казиться! А пам’ятаєш, як ми намагалися втиснути всі наші лахи у мою бідну щойно відремонтовану «Хрюшу»? А тепер уже п’ятитонник доводиться орендувати...
А очі — на стелю, на напівзібраний стенд, на Фукуяму, на власний педикюр (ми від початку офісом босоніж або в шкарпетках чалапали)... Ну, думаю, зараз очевидно буде щось гіркувате в цих солодощах. Може, ще зарплати треба почекати.