— Сире, — каже Леся, нарешті подивившись просто на мене своїми круглими, завжди блискучими від свіжих ідей очиськами, — «ДоФаМін» — все.
Я кілька хвилин не знав що відповісти.
А тоді попросив дати мені час, щоб щось відказати. Бо це так, ніби раптом тобі повідомили, що у тебе родич помер. І ти ніби міг щось підозрювати, бо той нездужав останнім часом, але. Але не можеш нічого сказати.
{Київ, Жилянська}
Ідучи тоді додому під дріботінням дрібнобілого, я потягнувся написати Владці. Я завжди чомусь їй першій писав про такі речі. І ось на такі речі вона завжди відгукувалася, рятівниця кошенят. І щось доволі доречне казала завше. Я колись сміявся з її характерної манери жаліти сумну облізлу афішку на мокрій тумбі: «Хілдур, ця вже мені твоя емпатія до неживих речей!»
Очевидно, я теж не дуже жива річ. Коли щось реальне, а не зі сфери чуттів, мене накривало, вона мені співчувала, як справді друг. Але як я не зміг запросити її на виставку (бо запросивши, вже не подужав би її байдужої відсутності), так і зараз не повідомив, що у Сізіфа забрали недолупану скалу, справу його хворого серця. Бо краще потерпіти ще, не напрошуватися на сердечне спілкування. Я потім після нього не можу повертатися у свій домашній вакуум.
Та знову мені здається, що мене чимось вдарили під горлянку і там те, чим ударили, залишили.
Я коли записую, телефончику, як я ото її постійно чекаю — а її повністю нема — аж раптом є — і тоді знову сто разів нема — у мене від спроб описати цю маячню нудота починається. Ну дитинко, кинь ти бяку з третього разу, яка тобі релігія не дозволяє? Я би сам таке довго читати не зміг. Вона його не хоче, а він сидить нюні розпускає, і так триває три томи. Пеньок.
Як у людини з нібито неушкодженими лобними частками така маячня може тривати довго, як життя, і сильно, як смерть?
Кактус Фукуяма, забраний додому, здивовано визирав із дев’ятого поверху на всохлу Либідь і щоранку рвав мені серце. Та доволі швидко я оговтався, припинив хапати повітря ротом, згадувати: драконів зі спини; Вірусин космічний чізкейк на честь запуску того креативного інтерактивного звіту; Лесю в помаранчевому шалику з візерунками-«огірками» із Перепадею під пахвою; темне шосе зі світлячками, яким ми під прозору музику з чийогось телефону тихо рухаємося з Білої Церкви й я почуваю себе частиною якогось цілого організму; як я припер Костетове яблучне підбадьорити домонтування ролика — і тоді Джон пізно ввечері ходить офісом і горлає: «Під облачком явір похилений!», а я піднапружившись видаю йому танго «Магнолія»...
Я не знаю, чи стала більш відкритою моя внутрішня монголія. Але Сир Нормальний періоду Амеріґо, періоду львівського обміну, періоду «Жыве Беларусь» ніколи не міг би уявити себе там, де я опинився.
Усе це ніби саме склалося в шухляду і засунулося кудись углиб. На мій пост про пошуки роботи мені не лише побажали нових, іще ширших обріїв, а й кинули одразу дві халтури. За них я й узявся. Тепер спускаєш ноги з дивану — і ти в офісі. «Наковбасив, засунув у щілинку...» Всесвіт не фраєр, усе виконає. А ти «хоч бим знехтів, прото маш терпіти».
Та нічого ствердного, ясного, зрозумілого, безсумнівно оцінюваного як добре. Будь-які згадки, скарбнички, аптечки не містять полегшень. Ні вилізання у довкілля: борсався вчора суцільно білим бульваром Шевченка і суцільно білим ботсадом у повній сірій мряці. Ні улюблені альбоми: мене від них починає тіпати, причому не з можливою катарсичною приємністю, а тупо як об підлогу. Ні спілкування: я перебираю імена — й зараз не бачу того, хто не видавався б мені кандидатом на те, що я задовбу його без справедливості та надії.
Нічого світлого в тунелі. Крім хіба того кинутого Джоном у месенджер довгого відео з неіснуючим уже маршрутом трамвайчика. Там просто хтось знімає стоячи біля вікна. Як він рухається крізь Поділ, далі вздовж річки, далі мостом, далі в глибини лівого берега — і незнайома мелодія накладена. І все. Оце єдине, що викликало в мені якісь рухи всередині.
І нічого не працює. Нічого гарантовано не рятує. Ні спорт та більш правильна їжа. Ні прописані фахівцем вітаміни.
Нема його — отого «що після того, то внаслідок того». Стається що завгодно.
Ну хіба що зубам трохи кращає, коли їх електрощіткою пилососити.
Ромко шокував. Зібрався воювати добровольцем. Костет повторює, як папуга: «Ну ти дайош, ну ти дайош». Він певний, що брат тупо рветься до самогубства, яке нікому до того ж непотрібно, бо все одно потім «наверху всьо порішають» і частину країни здадуть, бо інших реалістичних варіантів немає. Ромкова дівчина мовчить і розгублено усміхається. Леська одна розвинула бурхливу практичну діяльність і вже зібрала десь по сусекам усе, що потрібно бійцю.