Я від початку війни, і всю післямайданівську весну, і страшне літо, та й далі, попри виправдання роботою на благо громадянського суспільства, приміряв на себе можливість туди потрапити. Із жахом, чесно кажучи, серйознішим, ніж тоді на прабабусиному горищі з книжкою про подвиги піонерів-героїв. Не знаю, чи то в мені тестостерону недостатньо, чи то наслідки спілкування з Килиною Митрофанівною замість загартованих вуличних сявок і «не чоловіча точка зору», чи то ще що — але в мені мілітарності нуль. І будь-якого характеру піднесення від будь-якого штибу воєнної героїки — нуль. Сир Нормальний, котрий після Майдану відчув, що не можна взагалі не робити бодай щось суспільно корисне, «де общеє добро в упадку», все одно ніяк не зажадав виконувати своє конституційне право вбивати і бути вбитим. При тому, що я вже не вважаю, що в ситуації, коли на країну нападають, усе населення має йти на агресора, дружньо вимахуючи оберемками лютиків і пацификів. І розумом можу зрозуміти Ромка. І серцем іноді можу зрозуміти, коли зовсім хріново: «Чи на війну піти, все одно життя чорне, мерзле й безсенсовне». Але це все-таки не менш дитиняча позиція, ніж: «Вона мене не хоче, піду стрибну з даху на браху».
Але й і жити настільки, наскільки мені всю дорогу взагалі кортіло — спокійно, меланхолійно, відсторонено, зосереджено на якихось неквапних детальках — у настільки хиткому та схибленому світі — схоже, що не вийде. Ігнорувати дописи, що закликають зібрати на бронік. Не клацати на фейсбучну подію, кинуту Юлькою з дружньої ГОшки, і замість запланованої покатушки не чимчикувати сонно зранку під Конституційний суд. Сам казав собі, що задоволення не головне в житті, а відстоювання цінностей не конче приносить задоволення. Сам казав, що доведеться відрощувати щось корисніше за звичну зябру.
Часи загалом не надто сприятливі для мого снулого темпераменту.
{Київ, Поділ}
Алька: ну шо как? рассказывай же!
Я: Та що тобі сказати, Чебурашко...
Алька: ну как оно все прошло? я кулаки за тебя держала на всех конечностях!
Я: Ти справжній друг, товариш і брат.
Алька: ну Винсент, ты долго мяться будешь?
Я: Та Тео, все норм пройшло. Три людини прийшло. Не згадуючи собаку арт-Іру, яка в останній момент змусила мене перевісити графічну половину на ту стіну, де взагалі нічого не видно. Навіть Костет не дійшов, і резюме не написав. Промимрив, що «такі складні почуття, що я щось не можу їх сформулювати». А в очах: чувак, нащо я погодився заради дружби, нічогісінько в мені не викликають твої трави, відчепись від мене по-хорошому, так добре сиділи з пивом, нащо ти мене в це втягнув. Так що й добре, що нікого не прийшло.
Алька: они чо, подудонились все? ты ж гений, бро
Я: І це мене втішає. Піду погуглю, почім колегу Вінсента нині беруть. До нього за життя теж жоден крокоділ не пріходіл.
Я: Телефон виправляє «погуглю» на «погублю».
{Київ, Жилянська}
Прокинувся, проковтнув ранковий вареник. Ніби розжовуєш спінений полістирол. Витягли на нараду. Директорка дивилася на все навколо критично й водночас поблажливо: так, ніби засуджує, але готова дати можливість відпрацювати, щоб не псувати оцінку в чверті. Померзнувши в офісі, померз пішки у Будинок звукозапису, де померз на Енвері Ізмайлові, а тоді, примерзши, — додому, примерз до ноута. Знову кашель кошмарний. Важкі жаби на очах, гіпопотам на грудях, в минулому дурна дірка, в майбутньому дірява дурня, посєрєдінє гвоздік. Вбитий кудись всередину.
Система стабільна... Якщо виключити із системи те кляте серце, що виявляє олімпійські (або ж паралімпійські?..) здібності до розривання у висоту, довжину, а також фігурного розривання. Зараз воно каже, що йому смертельно набридло і воно втомилося.
Сидів тупив у «шарікі» не знаю скільки. Тоді подивився на себе здивованими власною байдужістю очима. Знудився. Думаю мляво: де мої другі-треті-десяті варіанти, схвалені науковою керівницею? Ти в дупі. Така фігня спіткала шматочок усесвіту, часточку Бога, яку було названо твоїм іменем. Що можеш робити? Пофантазуй. Ну... Можна досліджувати депресію географічним чином — отака-от низинна країна, до якої ми раптово потрапили: що ж тут росте корисного, а що отруйного? Хоч мапу малюй, усе розвага...