Згадав, як колись мені хтось (хто — вже не згадав...) переповідав книжку, яка радила всі внутрішні збурення фіксувати просто як явища. І коли розум думає: «Я ніколи собі нікого не знайду», не опиратися (бо все то без толку), а чемненько відказувати: «Дякую тобі, розуме, за таку цікаву думку». І коли серце волає: «Я останній ідіот, я не здатен виборсатися із самотного тупіння», не відкидати (бо все одно вилізе примножене, коли заштовхувати під килим), а сміливо глянути тому в вічі: «Дякую тобі, серцю, за таку цікаву емоцію».
Дослідження має зменшувати збентеження. Це має бути цікавий феномен, досліджуй.
Але ж, чорт забирай, він позбавляє дослідника дослідницьких здібностей... Я би так грався досхочу — коли би був у більшій нормі. У меншій дупі.
Чому я вже не чую того голосу, що ще в інституті вилазив до мене, як джинн із пляшки та промовляв до мене щоразу виразно, голосно і втішно — після того як повбиваєшся об стінку зо три години?
Записав собі сьогодні розібратися з квитанціями і сплатити, а завтра з очищеною совістю зайти домовитися нарешті щодо показів лічильників. Ага. Не здатен послідовно взятися до двох невеличких справ конкретних. Усе розпадається, розкладається на дискретне. Лишилася лише записана на зіжмаканому папірчику інформація про якусь цілісну особистість із притаманними їй певними рисами. Немов поверхня одягу. Підкладки у нього нема. Мої сумніви, мої факапи, мої відчаї зсередини завше наповнювала якась субстанція, яка вкладала їх у загальний — в цілому красивий, значущий — контекст, і тримала все це купи. Навіть непослідовність, нетривкість були тривкими й послідовними частинами штуки, яка кудись рухається, бо в неї щось вдихнуте. Зараз цей газ згас.
Якісь фахові навички у мене, очевидно, все-таки за ці роки утворилися, якщо мої замовники мене не посилають. Але я не передивляюся, що їм надсилаю. Бо мені то дещо страшно і встидно. І посуд якийсь став... нерукопомитний.
Влада не відповіла на той мій лист. Я вилізав зі шкіри, щоб не написати щось, що могло би її образити, таж усе-таки вона вважала мене другом. Чи ні?.. Або ж я знову можу вигадати десяток версій її мовчання. Та навіщо? Я маю припинити. Випущений мною осінній листочок має долетіти. Зітліти. Тоді, може, щось там далі виросте нове. Але я вже зовсім не розумію, як такі речі люди роблять. Мені зараз праворуч підеш — коня загубиш, ліворуч підеш — всю кінноту проїбеш, навпростець — так зі стайнею разом...
Побачений пейзаж вимагає великої кількості червоного портвейну. Хоч під ліжко ховайся, але ж я сплю просто в спальнику на підлозі. Нема куди й полізти.
Тіло, намазане на те підлогове ліжко, мов підтале масло на хлібину, ніяк не може віддертися. Я встаю і хочу лягти. Я корюсь і лягаю й мені не легшає. Тіло не хоче й, здається, навіть не може потягнутися й зробити все те, що йому пропонують для отямлення й збадьорення. Воно повільно сповза... Сповзомбі. Волію валятися.
Нічого не хочу. Навіть не дуже хочу хотіти. Я тільки пам’ятаю, що колись дуже хотів. А тоді хотів хотіти. Здається, я собі тоді щось таке казав про те, що маю запам’ятати той стан. І до нього повертатись... Де він був, не дуже пам’ятаю. А ще був стан, де я просив не зупинитися. Я пам’ятав, що щось було, й це бодай якось рятувало, хоча й це зовсім не рятувало... Шлях курив, та я його не вкурив.
Я не знаю, що з цим зробити. Я хочу лягти, ідіть під три чорти.
Є речі, в які добровільно не можна вступати в межах жодного експерименту. Бо вони — хоч і не можна сказати, що невиліковні — але час та ресурси на той процес беруться такі, що хай йому грець.
Наркозалежність від людських хімій, можливо, лікується. Але ж лишаєшся ледве живим.
«Залишаєшся сам наодинці з нічим»...
Мрію провести якийсь день у ліжку, неробстві, гультяйстві та увеї.
І портвеї...
Де там, навіть коли ти склав лапки і поплив за течією, навколо виє арзамаський ужос.
Сьогодні згадав, що не можу згадати, скільки часу я не згадував, скільки у мене не було сексу. Пішов у ванну. Цікаво, як космонавти роблять це посеред вакууму. Гадаю, якось так.
У байдужості, втомі, відразі, пустці, звичайно, є щось приємне. Принаймні можна скласти лапки й ніц не робити. І ніц не хотіти. Гармонія. Просвітлення. Нема бажання — нема страждання.
Але ж це відчувається як здатися, а здаватися (кому? ентропії?..) все-таки гидко.