Мені не хочеться здаватися... Хоча хочеться здатися.
Кашель щось зовсім вивертає. Я починаю згадувати про дітей Африки. Тобто про те, що у мене все направду нормально, навколо мене могли би бути вибухи, я міг би мати долати рак чи думати про дружину у концтаборі. Як би я впорався? Та не знаю, не знаю, і вигадувати не подужаю.
Боюся, в мені щось реально фатально поламалося. Раніше такого не відчував. Ну трапилася якась біда. Ну страшний скандал з батьками, після якого я всерйоз поліз на горище звідти стрибати. Але позирнув згори, а навколо така краса, передумав за дві хвилини. Ну вкрадена стипендія всієї групи, коли я замість хворого Костика ходив до бухгалтерії, після чого я всерйоз готувався тікати з міста чи стрибати з моста. Але якось теж пронесло. Тепер уже навіть не згадаю, як саме! І я ж в будь-якому кошмарі лишався — я сам. А тепер... Ніхто на мене з ножем не напав, я просто якось не так повернув голову чи подумав на міліметр убік поточних справ. І замість мене всередину засовують щось абсолютно не схоже на мене-нормального.
Тоді після «Дахи-Брахи» вночі була паніка, різка, але не довга. А тепер постійним тлом повзучий страх. Мене можуть розвалити не те що найменші натяки на щось страшне, а навіть щось цілком, знов-таки, нормальне. Оці мої дивні запаморочення, коли заглядаєш у холодильник і бачиш сир, і якийсь він геть ненормальний... (Застрягло ж це словечко! Але навіть літери, які його утворюють, мене напружують. Я ж не психічний! Я ніби все розумію. Не кусаюсь, на людей не кидаюсь, об стіни не б’юсь, нічого на собі не ріжу. Ніби. Але почуваюсь психом.) Оці незрозумілі потемніння, коли відчиняєш двері під’їзду... Оце одуріння, коли на будь-яку річ дивишся із відстороненням, нерозумінням, відчуваєш віддалення, розгубленість, неможливість якось упевнитися в справжності, цікавості, важливості... можливості. Оте отетеріння, коли стрьомно будь-яку нейтральну репліку чути, здригаєшся, ніби вона ворожа. Оце остовпіння, коли втуплюєшся в чиїсь черевики, і крізь них прозирає якась глибока дірка — не в сенсі якості взуття, в сенсі пустки...
І не віриш у саму можливість від неї бодай відпустки.
Розділ 5. Розстріляне молоко
{Київ, Жилянська}
Двір свіжозбудованої будівлі біля спортзалу повністю складається зі здоровезних автівок.
У залі купа народу. Мабуть, вичавлюють із себе по краплі рабів олів’є. Чи просто олів’є.
Щось згадав один момент із дитинства, з першого класу. Пам’ятаю, якось я валявся вдома хворий, втупляв у загадкових фантастичних звірів із роззявленими пащеками на шпалерах (направду — квіти, але якщо подивитися впритул...) — і раптом мене осяяло страшне припущення щодо дорослого світу. Ось дорослі втлумачують нам, дітям, по шість днів на тиждень, що шість десятків мільйонів років тому по Землі тупцяли трицератопси. А сімдесят років тому відбулася революція і дєдушка Лєнін спокутував усі наші гріхи. Та що, коли це просто змова? Дорослі домовилися і все це тупо вигадали, а тепер нам загружають. Нічого ж такого насправді не було. А що було — мені ніколи не дізнатися, бо всю правдоньку ніхто направду не знає. А всі ці шматочки кісток і малюнки з книжки «Лєнін і пєчнік» — так собі доказ. Те, що за шматочком кістки можна відновити цілу здоровецьку тварюку, то ви парте немовлятам. А намалювати альтернативну лєніну з пєчніком історію я й сам можу незгірше.
До чого це я? Сьогодні я втямив, що немає в світі нічого певного й рятівного, включно з електричною зубною щіткою. Навіть вона теж не допомагає. Це теж частина пазла світової змови — поширювати серед мене, наївного, думку, що бодай якась пряма залежність може спрацювати. До ранку не спав, «кетанов» не помагав, уранішній стоматолог, впольований на всі мої гонорари, цмокав язиком, відвертаючись від мого надсадного кашляння, і зітхав, що зуби в мене не тойво, ось оцей шостий має таку-то ваду, а отой кутній сяку-то, а обидва зуби мудрості треба вирвати (щоб, очевидно, ото не мудрувати). Тобто світ фактично не має закономірностей і залежностей. Не було ніякого дєдушкі Лєніна, а «кетанов» не містить ніякого кеторолаку трометаміну. Та якщо й містить якусь речовину, якій можна було би дати таке ім’я, то та направду ніц не робить із запаленою тканиною. А що комусь колись від цієї білої шайбочки попустило — то чисте самонавіювання. Мені он теж здавалося, що мене від вигляду однієї білявки попускало. І який же то кеторолаку трометамін вона містить? Які в дупу хімії?
Мозок усе лізе лише в ті місця, мов язик, яким ти не здатен не лізти туди, де зуба щойно видерто.