Трапляється так, що коли багато витрачаєш, потім десь ізвідкись компенсується. Крім тих двох замовників, мені знайшовся ще один, котрому треба багато красивої та хитрої верстки наукпопу. Я вразив менеджерку в саме серце тим, що побачив помилку у картинці з молекулою дофаміну... Їх там загалом купа — тих, крізь кого проходить макет, і всі прискіпливі, як собацюри, але принаймні видавництво акуратне у перерахунках. А переробляти все по стопіцот разів я незлецько натаскався на драконах.
«Что ему сделается... работает до дыма из ушей». Коли не можеш нічого робити, Альчин чоловічий метод на все покласти робочий орган — робе, та я в тому методові сумніваюсь. Посумніваюсь-посумніваюсь, поки вмиваюсь, а тоді сідаю впрягаюсь. Я все одно не вбачаю ясної путівної зорі в певному виді діяльності. Не створюю чогось цікавого всесвітові, гідного вічності. І мої звитяги задля соціальних змін, ці стенди, які я так натхненно розмальовував і тягав — до чого воно все тепер, коли тимчасові дофаміни припинили вироблятися?..
Відчутно, до сороківки несу такі крупні дірки, що в тканині більше дірок, ніж власне ниток.
Коли намагаюся усвідомити, нащо я тридцять чотири роки то зістрибую, то сповзаю з ліжка, мені згадуються лише окремі залишки минулого. Так, ніби мою біографію хтось спересердя пошматував — і вона з оповіді перетворилася на купку розірваних, розрізнених шматочків. Тоді в Ізках був злапав якесь розуміння того, що навіть негарне було немарне. А так воно примарне. Я б тоді, мабуть, не міг би й уявити такі низини, в яких ну жодної можливості осягнути ту точку осягнення, прийняти цю ідею прийняття — себто стати у цей стан.
Повз мене летить шматочок, ловлю той нейронний кленовий листочок. Львівський хостел, продавлене крісло, холодна пляшка, призахідний промінь — і я, покопирсавшись у пам’яті, декламую: «Плакав пан з Вогняної Землі: / І чого я живу взагалі? / Плакав би дотепер — / Та від смутку помер / Пан-плаксій з Вогняної Землі!»
Надія мені непевно усміхається. Щось жартує про автора і лімеричного героя. Світло лампи проковзує по її голеній потилиці і вмощується на високій вилиці.
Картинка не має кольору.
{Київ, біля Софії}
Джон затяг мене в секту до йогів. Сьогодні на арені: Сир Нормальний звар’ював і йде вже на третє заняття з медитації. Я-то йому відказав щиро, у якій сахасрарі я бачив усіх цих езотериків із їхніми спогляданнями пупа і зануреннями в рожеві фантазії. Але той пообіцяв якусь супер-пупер-незвичайну монахиню — заклавшись на устриці в новомодній «Мушлі», що я ту тітку послухаю і піду тоді знову. Я був певний, що устриці вже у мене в роті — та добре, що не потроїв порцію. Бо програв.
Та монахиня Маріола мені неймовірно нагадала АвеМарію. Не буквально, не зовнішньо, а у чомусь загальному. Оцей тон. Розумниці, яка тихо жартує. Людини, що каже про високі матерії із заземленою іронією. Поєднання устремління до безмежності й здорового глузду. Спокій і при тому емоційність. Та сама схвильована усвідомленість. Те, чого я впритул не бачу довкола. Та сама відсторонена спокійна усмішка. Я не міг відірватися від видовища.
Вона була... така... Я міг би зараз слухати — її... І все це шмат мене, мого життя, відірваний і закінчений, що ні до чого вже не пришиєш. А тут існує така людина. Молодша. Розказує — не наслухаєшся.
Уже потім я почав розмірковувати, що, скажімо, ця їхня фірмова установка: «Перебувай повністю у тому, що робиш або що відбувається» — насправді дуже натягнута. Бо те їхнє «те» має ж забагато компонентів. «Будь у парку, коли гуляєш у парку» — а в якім саме листочку? Чи в усіх разом? А як щодо ліхтарів? А білочка побігла — це вона мене відволікла, чи той компонент входить до всього пакету? А якщо все це разом, то що робити з неохопленим? Ми все одно щось вихоплюємо, на чомусь фокусуємося. Навіть розфокусовано — щось на першому плані, а щось таки поза увагою.
До того ж як можна тут «спостерігати своє тіло», тут «спостерігати свої думки», а там «спостерігати свої емоції»? Я не певен, що я такий у світі один, у кого думки мають емоційне забарвлення, а емоції виливаються у напрями думки. (В сумі, очевидно, виходять думоції.) І що коли я зосереджений на лівому вусі, я не відімкнений від емоцій. Чи від того, яка там повз мене білочка пробігла. Не кажучи — сусідський перфоратор.
А оці їхні фірмові формулювання, звісно, такі вже смішні. «Щоби створити устойчівоє благополучіє...» Я би сформулював точніше: радше щоби виборсатися із не підйомної серцю моєму дупи. Щоби дуба не дати.