Але ходити все одно ходив. А що мені зробиться. Далі мого теперішнього дуба, мабуть, точно не буде. А так надивлюся на цю монахиню — а може, й направду всі ті пожбурені Джоном статті не брешуть, і медитації роблять нові нейронні зв’язки й освітлюють чорні ями.
Ну що, не мала баба клопоту, купила порося, а потім ще одненьке, далі ще одне... А старушки все падали, а горщечок усе варив, а баба все не могла зупинитись. Продовжуючи тваринницьку метафору, так ми козу не продамо, так ми накупимо ще сто голів цієї худобини рогатої.
Четверта, словом, робота.
{Київ, Майдан}
Зустрічався з тою менеджеркою підписати роздрукований договір та забрати свої екземпляри, вона прийшла рівно о 14.00. Я вражений. Мені вже здавалося, що таких людей узагалі не існує. У «ДоФаМіні» ніщо не починалося вчасно. Якщо брейншторм був призначений на 10.00, то Віруся встрибувала о 10.25 («нема вам Віри!»), о 10.40 всі починали пити каву й обговорювати останній випуск Майкла Щура, а кирпата стажерка по відмиванні кицьки приходила чітко на фінальний акорд обговорення. Якщо фест розпочинався о 15.00, то волонтери прирулювали не раніше ніж о шістнадцятій. Про забивання стрілок із Костетом мовчу. Я намагався спеціально робити йому фору: силувався приходити на півгодини пізніше, що забирало купу зусиль (якщо вже зібрався коли треба, куди себе подіти?). Костик з’являвся ще за півгодини. Із замовників жоден іще не перерахував мені гроші в той день, коли обіцяв. Зате півроку обіцянок «завтра» — таке траплялося.
Я вже почав здогадуватися, що наш мозок узагалі повільнюх. «ДоФаМіни» от у перші кілька місяців діяльності часто влаштовували суботники, на яких роздавали листівки про наші фести. Швидко від того відмовилися, бо неефективно було. Але два роки минуло — а всі знайомі, вітаючись, розпитували мене, де у нас відбудеться наступний суботник і чи не приберемо ми в їхньому дворі. А у нас із Полінкою була знайома, яка хотіла придумати собі псевдонім — і ми запропонували їй назватися Кульбабою. Та підписала так перший свій блог, але їй не зайшло — і вона пристала до іншої пропозиції, й поступово розкрутилася в мережі як Комаха. Але Полінка так і не запам’ятала цього імені, й кожного разу як згадувала Аню Комаху, гуглила блоги Кульбаби.
Я вбачаю в цьому принципові добрий знак. Можливо, мене насправді вже попустило від цієї історії, що вивернула мене, викрутила мене і розвісила сушитися. Але гальмо-мозок ще просто не усвідомив звільнення — й автоматом витягує зі своїх глибин минулорічні й позаминулорічні відчуття.
Який це вже за номером убачений мною добрий знак за підзвітний період?..
{Київ, Поштова}
Сьогодні якийсь дивовижний день. Випхав себе в спортзал, там зачинено, поповз хоч вулицями поповзати трошечки. І на по вуха повній болотної субстанції Воздвиженці мені ні від чого ввімкнулося якесь світло у мозку. Як тоді з джин-тоніком на Університетській гірці чи в обнімку з вєліком на Щекавиці, тільки зовсім зненацька. От просто стою біля вивіски «Ботан» — і бачу її в усіх дрібницях-подробицях. І можу так стирчати й милуватися півгодини. Чухаю вухо — і розчулююся: яка кльова штука. Така закручена хитрим чином. Усе чує. Ще й на дотик приємна.
А тоді я пішов крізь тумани та потужні пласти недоталого снігу. Повз скверик, на відміну від кволо-весняних вулиць — ще зимовий, укритий суцільними шарами снігів у блакитні смужки тіней, якими гасали собачатка... Біля річки туман загуснув — бо висів над нерозталими сніговими дорогами. І були мені милі тумани, й були мені симпатичні ті біло-сіро-брунатні масиви. І мокрі бруківки. І запахи, і звуки.
Я б назвав такі моменти «приймальними годинами». Коли ти все приймаєш. Чому вони приходять? Чому потім не приходять? Мозок мовчить, всесвіт мовчить, телефон із ними у змові.
{Київ, малий ботсад}
— Ні, а що «нервовий», — кажу, — то тільки я, значить, нервовий, а вас нікого не бісить це мозкодзьобство? Сама формула «малолітніх дітей» уже чого варта. Чому не малих, чому не маленьких? Або тоді вже не «громадян дитячого віку»? І те, що спеціально обучена тьотя тупо тицяє пальцем у цю кнопку кожного разу, коли до турнікету підходить людина з дитиною? І це повторюється три тисячі вісімсот разів на день? Голосно? А коли щось справді термінове оголошують, то нічого не зрозумієш: бубубу, будьте уважні бо бубубу? Якщо трапиться справді якась біда, згоримо всі геть — під переможне і чітко чутне: «Шановні-пасажири-перебуваючи-на-території-метрополітену-з-малолітніми-дітьми — дотримуйтеся-правил-безпеки-пильнуйте-за-поведінкою-малолітніх-дітей — для-уникнення-травматичних-випадків-з-ними!»?