— Та я це просто взагалі не помічаю, — щиро відказує Костик, — як шум водоспаду.
— А я коли бачу напис «евакуатор-маніпулятор», весь час думаю: він має трагічно нити: «Ну їдь, красно прошу, а то в мене серце таке хворе, мені зле стане», — каже Саша не в тему, але ми регочем. У неї за годину потяг, і ми всі чомусь її проводжаємо колами. Хоча з усієї компанії її добре знає... Не знаю хто. Мабуть, Ромкова дівчина, котра з’являється, щоб переказати нам Ромкові новини, які полягають у тому, що він живий (і це насправді найцінніша й найінформативніша з усіх можливих новин, думаю).
Надходить весна. Ми сидимо на сходах.
{Київ, Вокзальна}
Настає весна. Ми сидимо на парапеті.
— Та якось воно забагато усього з усіх боків, — веду я, вкушений скептичним настроєм. — Ти маєш бути живий-здоровий і більш-менш функціональний, тому мусиш бігати-стрибати. Кубики качати. Себе періодично ремонтувати, ба навіть профілактувати. Ти маєш отримувати всякі земні основи і бонуси, тому мусиш на них заробляти. А потім ще й бігати по всяких пунктах реалізації усього того. Ти маєш якось не дичавіти і спілкуватись, тому не забивати на зустрічі. Ти маєш отримувати культурну насолоду, тому потрібен час на музику та книжки, кіна з театрами. Ти маєш реалізувати щось усередині себе, тому десь має взятись час та сили на малювання. Ну а тепер — головне. Те, що насамперед ти відчуваєш себе істотою, яка велотуристить рідним містом із роззявленими очима. Скільки у нас пунктів набудувалося? А я зранку вирішив трохи прибратися в барлозі — і жодного іншого пункту з тої програми!
— І це ти ще не згадав дійсно важливі речі. Любовне, потім сімейне життя. Любов до батьківщини...
— А тепер — слайди! — додає Костик.
— ...в сенсі участь у політичному житті. Любов до людей...
— І прикладний гуманізм, — додає Костик.
— ...і участь у соціальних проектах, — закінчує Віруся незворушно-серйозно.
— Але ось останнім часом я якось часто подумую в бік «наплювати, прибрати і підмести». Не в сенсі вчорашнього сміття на кухні, а в сенсі цих джентльменських наборів, — зізнаюсь я не менш серйозно. — Я оце виходив із дому, вимкнув світло і знов згадав про смерть...
— Знову будеш до всіх доскіпуватися, що ж там на тім світі? Я не скажу! — відказує Костик.
— Ой, про тебе я і так знаю. У тебе там десять гурій, тринадцять пабліків у соцмережах і безмежне постачання «шаленої бджілки». Коротше, домучу вас до смерті темою смерті. То моя вічна асоціація — вимикають світло, ти нічого не бачиш і не знаєш, невідомість... Але мені здавалося, ти щось намагатимешся намацувати...
— І що ти намацав у результаті, виходячи з дому? — цікавиться Саша.
— От зараз мені якось побачилося, що намацувати там нема чого. Світло просто вимкнуть. Темрява — то відсутність світла. Його просто не стане. Тебе просто не стане. Усе просто. Більше нічого не буде. Усе, що є, є тут. Тут воно якось склалося й складається. Потім воно розкладається.
— То що, я марно здавав релігієзнавство і вступ до філософії? — мружиться Костик. — Атмана нема? Навіть платонівської ідеї котовості кіт наплакав?
— Ти шариш, чувак. Ніщо не тримає кота купи і не переходить в іншу посудину. То просто сукупність, яка себе якось виявляє. І воно все десь вар’ює. Десь вар’ятіє. А тоді згасне. І просто зі шматочків конструктора стане щось нове. Але нема великої концепції того конструктора.
— Тобто ти просто шматочок пластику, безвольна деталька? — Костету моє вчення явно подобається не більше ніж моя концепція нормальності поза треніками дяді Льоші.
— Ну можна інакше. Ти пензлик, який малює куточок великої картини. Але от немає картині цілісності. А пензликові — перетворення і карми для кошек и собак.
— Нічосі, — серйозно каже Саша, махнувши головою, від чого її волосся злітає дугою. — Це ж моя пісенька. Це я колись придумала, що я пензлик. Все, що ти там робиш — тим ти виводиш лінію в загальному візерунку. А яка вона вийде — то вже залежить від того, з якої білки ти зроблена, в яку фарбу тебе макнули, в який бік повели — так ось і береш участь у загальній картині. А навколо такі самі. Всі беруть участь, цілої композиції ніхто не бачить.
— Бо вона цілком випадкова, — завершую я.
— Не знаю, в що вас обох макнули й яка білка до вас прийшла, але відсипте й мені цих речовин, — хмикає Костет, але видно, що йому нецікаво.
Коли ми всадовлюємо Сашу в потяг, я розумію, що не взяв у неї жодних координат. А повітря вже ніби має трошки інакший присмак...