За пару років родичання з Полінчиними тарганами і нашими спільними жилянськими павуками тихі хімії в мені стали все гучніше казати: ми не можемо на все це дивитися.
Ще кілька років я провів, довбучи собі мантру про тих, кого ти приручив.
І ще пару років — одночасно споглядаючи ночами перед очима дівчину з інакшим кольором волосся й зачіскою.
Часто вона була повернута до мене потилицею з двома золотистими пухнастими «доріжками» на загорілих випнутих хребцях. Я знав, що це вона — чи за її фірмовим бірюзовим шаликом (від якого її сірувато-світанкові очі справді яскраво синішають, оптичні дива!), чи за її фірмовим рухом, коли вона починає говорити, а тоді посеред першої фрази завмирає, прислухаючись до думки, і через хвильку втупляння у простір перед собою закінчує думку. Але коли вона повертала голову, я замість рідної усмішки, за яку її, фотографуючи, завше дражнили: «Владко, давай як треба, зуби вперед!» — бачив щось незнайоме, лячне.
Гайнувши зі своїх Ізок маршруткою на Шипіт, мав містичну пригоду. Мені на руці вмостився малий жовтий метелик і так зі мнов мандрував. Довго-довго, треба буде подивитися, скільки саме, за часом клацання його телефоном. На мосту хлоп зі здоровенним наплічником попросив звільнити шлях, метелик вирішив, що то до нього зверталися — і тоді полетів. Я аж три хвилини по тому тримався і не переправляв джипеги цього дива Владці.
Нащо в нашій країні мобільний інтернет навіть у лісах та степах?!
Дєлайтє ваши ставкі, господа: чи відпише людина на таку історію, хоча би простим перепитуванням: де то мене тепер носить із комахою на зап’ястку. А ще кажуть, дівчата люблять романтику. Та невже. Її, схоже, люблю я. А я не дівчина, я перевіряв. А Хілдур очевидно дівчина. Хоча я не перевіряв. Хоча за це би віддав... Ну зупинімо цю думку. Отже, дівчина, навіть білявка. А любить вона свого миша. Який і привернув мою увагу в день нашого знайомства. Але по другім погляді на плече, де сидів звір, я його вже не дуже чітко бачив. У мене тоді щойно з’явився Nikon, і я робив вигляд, що мовчу і клацаю, бо відтреновую заобрійні опції апарата.
При тому з усієї компанії, як виявив подальший розбір тих фотопольотів, я у дев’яти з десяти випадків тренувався на Хілдур. Просто не міг зупинити палець. Вийшло кілька десятків Владок. Ось фірмовий рух завмирання, ось «зуби вперед» п’ять кадрів поспіль, ось розмита тінь у польоті, але все одно видалити шкода: це теж її ознака — легкість, летючість... Леткий газ.
Полінка зауважила і щиро посміялася з моєї мишолюбності.
Ставлю найцінніше — виграний не де-небудь, а на аж міжнародному конкурсі ніфіговий Huion, до появи якого я малював свої фантазії та робочі замовлення на благенькому дитячому планшетику — проти букетика лаванди. Що не відпише.
Усе це не має мене аж так манати.
Розлучившись із метеликом, подерся кудись увись крізь буки, а назустріч валили народні маси із чорними ротами та великими клунками. «Афини назбирали, — подумав штірліц. — Де ж їх там стільки?..» І вперто видершись на саму гору, дізнався, де саме. І занурився у нескінченні афинові кущі. Один у них, як один удома. Один удома-два.
Але яке все було новеньке — від графіки кожної гілочки до сплеску кожної ягідки. Все-таки певне воскресіння спіткало мене в неділю на цих схилах. Треба, треба десь собі занотувати: не лінуватися вибиратися! Один потяг, один автобус, один марш-кидок... І ти можеш злапати нове життя!
Хоча, якщо відверто, я так і не надто чітко зрозумів, що ж саме я тут зрозумів. Не намалював би чіткий мотиватор до конкретної дії для прийдешніх поколінь. Ну але сподіваюся, повернуся до того відчуття й доросту до власного повного просвітління. Треба ще не припинити записувати. Телефоне, ти будеш моєю нагадайкою, що саме робити, коли я заблукаю знову.
Адресатка передбачено мовчить.
{Київ, Жилянська}
Воскреснувши, Озіріс мав би щось второпати принципово незвідане. Але він лише розгублено тицяється й тиняється. А ще коли людина-телепень задумує після просвітлення налагодити життя (оскільки воно тепер нове!) і мужньо зціпивши зуби зашиває піврічного віку дірку в кишені, він акуратненько зашиває всередині куртки ключі.
І матюкається та людина тужливо.
Я ж їхав у Карпати не за афинами і не за Костиковими кпинами. Я мав усвідомити те, що не налазило на голову весь цей шмат літа: я кинув Полінку і зізнався Хілдур.
Із першим пунктом любопытная структура образовалась: я тремтів ніби на всіх АвеМаріїних екзаменах, разом узятих, але зараз не пам’ятаю ні своїх слів, ні відповідей своєї дівчини, що на моїх очах стала колишньою. Ну щось смутне вимальовується, але таке умовне, ніби простим олівцем накидане, а не в «три де». Пам’ятаю, як вона сидить на підвіконні, а я метушуся навколо. Пам’ятаю, як вона каже «я пройдуся» і лише коли зачиняє двері, зауважую, що вона вперше не попросила мене допомогти їй одягтися. Але як саме я сформулював своє небажання далі відмивати від кавових шарів її улюблену чашку з мондріановим принтом? Якими саме словами вона відповіла, що це, звісно, повний кінець світу, але вона тому не дуже дивується?