— Дивна дівчина, — каже Костик, — але, схоже, відповідає твоїм критеріям нормальності, Сир?
— Вона заміжня, — повідомляє Ромкова подружка.
Мені теж стає нецікаво.
{Київ, Бесарабка}
Алька колись класно сказала: «Я люблю здоровый образ жизни. Но нездоровый — тоже люблю. Поэтому я их чередую». У мене період здорових корів. Мені-бо страшно стало, коли я зазирнув на балкон, куди я всю зиму вивантажував пусті пляшки. І в спортзал я почав бігати не раз на історичний період, а за розкладом. І ще й та йога додалася, хай би Джонові ті устриці гикнулися, а мені вже їх навіть і не хочеться.
Те, що потяг до алкоголю та делікатесів у мені, здається, зник (або ж тимчасово приспався), має позитивно вплинути на мій гаманець та печінку. Але яким чином отримувати задоволення? Ставати трудоголіком? Та, по-перше, це недобре впливає на стан здоров’я в цілому. А по-друге, поповнює гаманець — але якщо я такий аскет, то нащо мені тугий гаманець.
Мій китайський велосипед явно з єврейським щастям. Символічно, що він вирішив відкинути копита під аркою Дружби Народів. Я ходжу на йогу пішки. Нагулюю стільки, що фітнес-браслет мене би поважав. Мій кишеньковий психотерапевт теж мене явно схвалює. Та мені й далі здається, що ніфіга не помага. І та йога не помага. Інструктор розказує, що «тіло запам’ятовує», що «його стан неодмінно впливає на стан розуму», Джон підтакує: «Еще десять тысяч ведер, Буратино, и просветление у нас в кармане!», забиватися я з ним уже не готовий. А раптом. Не вірю, але продовжую.
До речі, про продовження, сьогодні у мій вагон метро зайшла дівчина, стягнула светра, і виявилася під ним футболка з милим синім вовком і під ним написом: «Що би не відбувалося — продовжуй». Я так розчулився, що насмілився видрати зі скетчбука і подарувати їй малюнок з равликом-сізіфом, що закочує свій будиночок на локальну фудзіяму. Вона спочатку смикнулася, а роздивившись — здається, зраділа. Треба спробувати й далі малювати, може. Хоча я не дуже розумію нащо. Кому це потрібно. Не буду ж я довіку роздавати безсмертні твори милим дівчатам у метро. У вільний час від тиняння пустирями, ага.
{Київ, Жилянська}
Я починаю сильно розкаюватись у своїх: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» — до Поліни. Врешті-решт, приписи фахівців надто сильно різняться, а твій стан, коли ти їх виконуєш і коли на них забиваєш, надто часто не різниться. Ліки не лікують, вправи не вправляють, лайфхаки не хакають... Але можна іноді щиро повірити, попідставляти шматочки в дірочки — а тоді навіть заражати та заряджати інших.
І немає залежностей того, «що після того, то внаслідок того» — ширших ніж: «А якщо перехилити слоїк із написом «отрута», то рано чи пізно відчуєш легкое недомогание». Якщо щоденно жерти лише макдональдсові пундики, можна нахапати двісті кіло, коли кожен день по чотири години тягати залізяку, можна зробити кубік на пузі. Усі ж більш тонкі ситуації — у діапазоні, який Алька називає «градації» («Влюбилась? Сильнее, чем в Нитая? Ну как тебе сказать... Это все такие градации...»).
Немає шляху логічнішого ніж власний, одиничний, інакший.
Що ще мені АвеМарія казала, менш підбадьорливе, ніж «ищете другие варианты»: «Мне кажется, Сергей, вы себе индульгируете в чувстве собственной уникальности». Ну так, вона перебувала у змові з кафедрою філософії з їхньою тезою: «А люди, зрештою, всі однакові: всі вони страждають, всі помирають». Але деякі звірі менш однакові за інших, Маріє Олександрівно. Я побував у стількох спільнотах. У старших класах із нєфорами тусувався. В інституті кафедра реставрації й консервації вважала мене своїм і щиро плакала, коли я не пішов в аспірантуру. Відтак були активісти. Тоді йоги. Але я якось не є часточкою жодної спільноти. Я якось нізвідки. Коли я роблю кілька кроків убік, я забуваю їхні повадки. Немає жодних уявних «своїх» у вільнім-свавільнім повітрі суцільної відпустки.
Прагнеться вільного повітря, робляться вольові зусилля: хич — і ти вдягаєш штани у мутній тьмі йти до холодного залу напружувати жили; хуч — і ти не набираєш номер... Або набираєш. Як сьогодні. Нащо я це зробив? Тому що зачитав собі, що не маю втратити людину цілком. Що волію зберегти хоч дружній контакт. Я можу вбиватись — і я можу забити, але я майстер других вариантов чи де?! Я хочу обрати, намацати: бути. Мати можливість дещо достукати, перестукуючись зі своїх камер. І шлуночків... Хоча немає у населення довіри до Влади.