Що заважає жити у певному віці — нерозуміння кожної своєї думки: чи брешеш ти собі, чи ні. Ув юності кожному бзикові своєму полум’яно віриш, навіть коли відчуваєш нестиковки — абстрагуєшся від них, заплющуєш очі. А тепер ті очі надто розплющені, кожну думку, кожне відчуття перевіряєш, препаруєш, дмеш на молоко... Кумедно, так називають те місце в мішені, куди ти якщо поцілив — то не влучив у яблучко.
Моє молоко вщент розстріляне, так.
Але іноді мені все одно здається, що можна «и того, и другого, и можно без хлеба». Що я справді нарешті зможу спокійно забути тебе — і тепло не забувати ніколи. Що людина здатна не потребувати людини, але не відмовлятися від людини. Що ми можемо бачити одне одного — однаково.
Уся фігня в тому, що я ніде не бачив алгоритмів, як це робиться. Тільки дві опції: або люди ганяються одне за одним, присмоктуючись — або ж тікають одне від одного, відпльовуючись. Ніби не існує незалежності людяної, людяності незалежної.
Кумедно, що я так блискавично швидко забуваю будь-кого з будь-якої спільноти з будь-якою спільною діяльністю, досвідом чи спогадами. Пивні нетворкінги закінчилися для мене зовсім недавно, а я вже не впізнав на вулиці Юльку з дружньої ГОшки. А для неї зв’язок аж ніяк не розірваний, вона кликала на якийсь форум, пам’ятаючи навіть мою спеціалізацію та вдачу. Коли закінчувалися будь-які роботи чи тусовки, всі їхні учасники та елементи буквально за два дні перетворювалися із живих суб’єктів на щось умовно намальоване простим олівцем, що стиралося щохвилини. Так явно станеться і з товаришами по залізу, і з йогами. Один день не походить до ненажерливої тренажерки — у пам’яті ще лишаються якісь розмиті силуети могутнього флегматичного тренера Вадіка й дружнього балакучого качка Ореста. Тиждень не походить — ніби й не існувало жодних Вадіка з Орестом. Хоча у мене з ними обома вже, можна сказати, сталий душевний зв’язок: перший завжди уважно покаже, що ти не так робиш, другий пам’ятає, що у тебе не виходило, й перепитує щодо прогресу.
При цьому Влада має зворотний ефект: жоднісіньких виявів протягом місяців, а всі враження такі живі, ніби ми щойно розійшлися і треба наздогнати, щоби щось нагадати. Самий лише згин ліктя в метро поруч зі мною може нагадати так і стільки, що всі «триде» нервово скурилися — а той гостренький лікоть був чужий, та й курточка навіть не ідентична, Хілдур не носить сірого й бежевого, сміється про свої строкаті строї, мовляв, «у мене сорока-стайл, папуга-колористика». Я тебе не бачу, і при тому так постійно сильно хочу, щоби краще, живіше, жвавіше, тепліше, веселіше. Той вдих чомусь іще не здох. Я, знаєш, кожен вечір сідаю склавши лапки, як той чемненький ченець, і кажу, що я того хочу, що я того волію, що я це бачу і хай буде так — так коли я був мануна, то старанно штовхав сидіння в автобусі перед собою...
(Але ж автобус зрештою рушав! І скажіть мені, що то не я його зрушував).
{Київ, Житомирська}
Зайшов до Леськи забрати свої книжки, які після закриття організації з дофамінової бібліотеки рушили всі оптом до неї. Вибори обговорювати не подужав. Мало мені особистої безнадьоги. Акуратно перевів стрілки на сімейні новини, Віруся радо підхопила. Бурхливо давилася чаєм, оповідаючи історію про розміри пієтету її малого до бабусі.
— Вона його точно чимось причарувала. Нам із чоловіком він зроду так у рота не дивився. А тут: бабуся щось сказала — просто голос із небес звелів! І ось вона тоді наготувала всякого, гордо виставила на стіл — і малому підкладає, підливає. Він захоплено занурюється в тарілку — і зеленіє. Виявляється, що вона приготувала національну страву свєкольнік і ця рідина в холодному супі — то з буряка. А малого від нього просто дрижаки беруть. Але ж бабусин авторитет не можна підважити! І він отако бере ложку, підносить її до рота... І робить вигляд, ніби смакує по крапельці! Лишенько, думаю, як би бідосю непомітно врятувати...
Тут у Лесиної мами загорівся в очах вогонь проповідника, який уздрів тубільця за п’ятьма смертними гріхами одночасно.
— Ні, я просто не розумію. Просто не розумію. Як можна... не любити... буряк?! Це ж найкорисніший... найсмачніший... я його всюди... завжди... всім... з дитинства ось Лесюні... у мене стільки рецептів... а одного разу... три кілограми... різні страви... я просто не розумію... ви ж поясніть йому...
Ми застигли, несила опиратися такому потужному потокові. Скидалося на те, що зачеплене було святе.
Коли Леська вийшла у передпокій зачинити за мною двері, я обережно поцікавився, чому її матері настільки залежить на тому, щоби дитина подруги її доньки змінила свої гастрономічні смаки.