— Та не зважай, — махнула вона рукою, — якби ти зараз сказав, що любиш собак, а не котів, мама так само розплющила би тобі очі на правильний об’єкт любові нормальної людини. Вона не уявляє собі, як узагалі виживають ті, хто воліє не того ж, чого й вона. Абсолютно щиро.
— І як ти... З цим... Тойво?
— Ой, та ну я тебе умоляю. Просто не зважаю.
{Київ, Поділ}
Я сьогодні підлогу помив, я герой — можна, я сантехніку не митиму, а ще про долю людства порозмірковую? Про те, як усе інертно, неактуально, несвоєчасно. Як оті депеші позаминулого століття, що бездоріжжям приходили через місяць після смерті адресата. Мати моя Валентіна Ігнатьєвна, коли мені тридцятий минало, бідкалася, який я милий хлопчик був у колисці. Тобто психологічно перебувала у тридцятирічної давнини минувшині. Однокласниця її Зоя Марківна психологічно перебуває в андропівській добі: «Раньше люди ездили только утром на работу и вечером с работы! А днем все при деле были. Мужа раз днем остановил милиционер: “Вы почему по городу ездите? Почему не на работе? Кто вас отпустил?” Не то, что сейчас. Куда они все днем едут? Почему не на работе? Кругом одни тунеядцы!»
У ютуб виклали сюжет про мою виставку — коли я давно перегорів, відбідкався, плюнув, забув, проїхав. Дивлюся на все це, ніби ті, хто описував свої клінічні смерті — звідкись високо згори. Ось арт-Іра з фаховим ентузіазмом намагається переповісти концепцію закладу і мою біографію сухорлявій пенсіонерці у сірім светрику, яка явно ходить по всіх презентаціях, бо має час і натхнення на культурне життя будь-якого штибу. Ось двоє зеленоволосих студенток у широченних штанях, яким явно немає де зустрічатися, бо вдома батьки. Одна з них на мить зацікавилася моїм «милотажем», але інша смикає подружку, сміється тій на вушко. Камера пропливає сонячним відблиском на кавомашині, з написом над кнопкою «Щось на мене всі тиснуть!» Фокусується на табличці «Це жесть». А в мені геть нічого не ворушиться. Нащо не спав ночами? Тепер воно мені зовсім не потрібне, а мене вже п’ятеро прийшли френдити, а одна в лічку питається, скільки коштує оте помаранчеве, схоже на захід над будиночком її дідуся у Вижниці. Ще одна питається, як можна долучитися до проектів «ДоФаМіну». Якщо я дремену до ашраму та порину в мауну, стопудів туди добереться пара панянок, що тоді не зметикували свайпнути мене вправо в тіндері. Усе спізнюється, все. Записний спізнець Костет нормальніший за Сира вчасного.
Зрештою, я його завжди дочікуюсь. І ми завжди звертаємо на баб... себто дівчат.
— Те, що я бодай якось здатен уподобати візуально, виявляється або прибацаною стажеркою, або дивною Діаною. Те, що може мене зацікавити морально, виявляється заміжньою Сашею...
— Сир, а от просто забанити не пробував? П’яниця-п’яниця за пляшкою тягнеться — а написати в скайп якісь чергові граблі — бац і вже нема куди.
— Я так не можу, Костет. Коли ти її любив, як сорок тисяч...
— ...знаків! — автоматично відповідає Костик. — Ой. Клята фахова деформація.
Але реакції довкілля абсолютно довільні.
Довкілля було таке сповільнене, як уві сні. На скульптуру «Дощ» на Пейзажці падав дощ. Владчин бірюзовий шалик матеріалізувався з тої піни морської. Ми поволі спустилися, сіли поруч у кав’яреньці й якийсь час теревенили про погоди у відвіданій нею Венеції. Крізь гірчиці в горлі.
Влада була якась квола. Не в сенсі хвора, а снула. Про макінтоші і «несіть гроші» повторила на автоматі, коли проходили ту стареньку вивіску. Ніби я не чув цей приспів тричі. Волосся на потилиці відросло зі зворушливих пухнастиків до неакуратних хвостів. Ніяких тобі приталених кокетливих сукенок із улюбленими котиками-єнотиками-лимончиками, якась розтягнута кенгурушка, до якої той шалик не пасує, ніби блідне, плечі зсутулені. Я спочатку зі збоченою радістю (злорадністю?) фіксував усі ті її тріщинки і прищики. Типу от до чого ти без мене докотилася. А тоді... Ні, нічого не сталося і не змінилося. Вона нічого принципово нового не сказала, і громи небесні не прогриміли з чортового колеса. Але я чесно повідомив собі, що я гоню бєса. Ти не така, як я собі думав, що мені саме таке найбільш заходить до серця, але ти мені дорога — безумовно. Крізь гірчиці в горлі, але кожного разу тепер чомусь заново приймаю. Без шалу емоційного. (Але з емоційним шаликом...)
Умов нема, перспектив нема, сподівань нема, розвитку нема, нічого нема — просто є людина яка вона є, тебе до неї прикріпило, це нічо не означа, то лише відчуття, то такі є штуки у життя. На прощання я чмокнув Владку в маківку і ще хвилин зо двадцять стояв під клятим колесом геть порожній. Сир «Дружба», пам’ятник у натуральну величину.