Пишайся, телефончику, на сьогодні я знайшов соломонове рішення. Воскресити коня (діяльність) і вирушити на нім кудись ген за обрій (спонтанність).
Але ж дивовижні впливи аури Маріоли чи що. Цього разу я пройшов етап «що з моїм мозком, мені стрьомно дивитися навколо, бо все загрозливе, — аж до ні в чому не повинної травинки» — не за сезон, а за день. І зламавши залізного мультитула, я не матюкався тужливо, а одночасно ржав і мудрував розважливо: ось я Бог, і беру часточку себе, яка — «я», використовую її, експериментую... Самозабвєнно, бо весь час забуваю себе і пам’ятаю лиш оте «я», і щиро переживаю — чому я можу не все...
Та нарешті — за допомогою приманеного на спільне розпиття сидру Джона і такої-то матері — воскресив вєліка і гайнув світ за очі.
У світі за очима було багато різноманітних бузків. Дарів для равликів.
Розділ 6. Поточне повітря
{Потяг Київ-Люблін}
Вокзал уже відпливав, коли до нашого трьохмісного купе вкотилася бадьора кобіта з величезною валізою... п’яна як чіп. Вона поводилася так, ніби погана акторка дуже-дуже старанно намагалася зіграти сп’яніння. Так я й вирішив і спробувати сприймати: перфоманс, live, тренування. Але слухати одноманітні вигуки: «Ма-альчє-кі-і!..» набридло з четвертого, і я сховався у навушники. І ввімкнув Маріолину другу вправу з медитації. Тільки за відсутністю крісла все, що мав, поклав на полицю розслабляти.
Каюсь, на спогляданні дихання в животі («Розслабте свій живіт. Дозвольте йому трохи побути неспортивним, немодним животом. Відпустіть його. Ось побачите, нікуди він від вас не дінеться...» Моя ж ти радість!..) я успішно засоп... Прокинувся від проникливого: «Вправу завершено».
Сирику, тиха година скінчилась! Ти міцно медитував і нікому не заважав.
І чую: наша артистична сусідка переселяється! Разом із валізою на півкупе і перегаром на піввагона.
А я забув навіть ноут витягти та наковбасити шмат неквапного завдання, який планував на потягову нудьгу. Зачарувався пролітаннями бадилля повз фіранку. Перший клас, друга чверть. На канікули до села. «Закрий рота: птичка влетить, покакає й вилетить» — казала мені моя прабабуся Килина Митрофанівна.
{Люблін, ботанічний сад}
Ось вам рецепт відродження рецепторів: лазити й лазити незнайомими місцями. Костик укотре послужив чарівним пенделедавцем зі своїм вічним: «А ви хоча б у Вінниці побували?!» І ось я велотуристую вже не рідним місцем, а за допомогою скрипучого орендованого ровера, отриманого завдяки картці хлопа, в якого я знімаю кімнату. І ось іще сонечко не в зеніті, а я вже такий голодний, що слово «земняки» мені найдорожче на всій землі. Осьо тобі примхи апетиту! І ось я прогулююся серед усяких каніфофій і філіпендул, кукумісів і хвастів. Сиджу біля ботанічного зеленуватого озерця і дивлюся й дивуюся. Причому чомусь не на зелені фокусуюсь, не на графічно очерченому очереті, що його й тутешні «уточки любят больше, чем сосиски», а на власній нозі. На неї — я-бо успішно порвав тут свої кросівки — натягнений місцевий дешевий спортивний кáпець. І така нічогенька та нога, що капéць.
Якщо відсторонено подивитися на свою ступню, вона прикольна. Така міцна штука, на неї спертися можна. Якщо так само подивитися на власне прізвисько, воно обнадіює. Воно обіцяє мені: все нормально, а те, що у мене так чорно мутилося в голові — не закономірність, а виняток із правила.
Купувати квитки, співставляти розклади, встигати, звіряти, чекінитись, шукати, перепитувати, розшукувати, орієнтуватись... Просто аби біля озерця відчути власну ногу в капці. Просто щоби в столовці зрадіти картоплі в тарілці. Сміх та й по всьому!
Забавно, що в Херсон я тоді з тією ж метою вибирався — щоб вибратися, а ногу — ламав замість нею милуватися, як ото тепер.
Поруч азіатська кобіта у височезних ковбойських чоботях пестить здорову вівчарку, та зацікавлено хекає.
І що я ними тепер? Ага, правильно, милуюся. А чим відрізнялася від цієї сценки інша, в якій на трамвайній зупинці опасиста пані совала телефон під ліловий капелюх, а я дивився на те, і було мені так зле, що і смикало, і нудило? Мною. Хіба мною відрізнялася одна пані від іншої. Більше нічим.