Рушив рівною довгою дорогою за роверистами, що віддзеркалювалися мені в люстерку зупинки. Усе повільно летіло у прохолоднім світлі. Я почав фантазувати. Нібито я в якийсь момент можу певно й гордо сказати собі: «Я побував у дупі, але то була красива і корисна дупа». А тоді наваяти цілий трактат із лайфхаками. Щоправда, таких трактатів у книжкових крамницях греблю гати. Але я відкривав декілька. Вони нудні страшенно. Орендованого у Маріоли гуру я взагалі не подужав десяти сторінок. Вся справа (ну більше половини точно) в індивідуальній харизмі того, хто дивиться тобі у вічі й каже, що не все пропало, переконливим тоном. І жартує про немодний живіт.
Так от мій трактат був би цікавий. І життєвий. Із купою практичних прикладів, котрі би могли стати дороговказом при залізаннях до дуп і халеп — та вилізаннях із них.
Сашо, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми сиділи на парапеті, ще Костет згодовував тобі свою чергову «бджілку». Так-от, Саш, продовжимо. Про можливість дивитися на своє життя як на гру, як на експеримент, як на картину, що створюється в режимі онлайн, дещо збоку.
Проблиск свідомості, усвідомлення, вільного спостережливого розуму мені видається головним, знаєш. Навіть попри те, що все перелічене не є якоюсь даністю, зафіксованою максимою, встановленою точкою відліку. Ніякі спеціально навчені деміурги жодних спеціально оформлених монад не створювали й не призначували, як гадаєш. Свідомість прозирнула крізь сукупність. Дистилювалася — й витече, зникне по розпаданні тої сукупності.
І ти, деміург, озброєний методом научного тика, нічого такого вселенського не можеш, крім як локально максимально поусвідомлювати, поки можеш. Робити крок попри відсутність сакральності. Просто дивишся вперед, і робиш якесь зусилля — як м’язове, тільки внутрішньо. І тоді тебе може ніби підтримати встромлена в небо гілка. Або рух правої руки. Будь-що може спрацювати рятівним артефактом.
І це, знаєш, мене має тримати. Те, чого нема.
Приклад: вивіска «Ботан». І люблінський ботанічний.
Алько, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти тоді раптом зраділа, коли я просто жбурнув тобі світлинку зі засніженим подільським кущем на тлі жовтогарячих вікон «Київенерго». Я й не знав, що воно допоможе, просто знічев’я клацав довкілля. Я не знав узагалі, що тої миті допомагати треба було. Що тобі треба було більше моїх сигналів. Бач, Бог поміг в особі своєї часточки.
Алькінс, але ж усесвіт не дасть нам пропасти остаточно — чи за те, що бодай якісь рухи вчиняєш, чи просто з невимовної своєї милості або з нєізрєчєнного чого попало — і дасть тобі вхопити останній акційний квиток до дурного твого брата, а тоді з літакового віконечка — такий city sunset, що відірватися не зможеш досить довго. А потім ми, заправлені його багряним паливом, ненароком зробимо кращим ще шматочок простору.
Приклад: моя четверта робота. І потягова кобіта.
Джоне, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ми ото тоді, обговорюючи ту передачу, що так тоді й не пішла в ефір, зайшли погрітися у світлом залиту «Пузату», ти взяв глінтвейн, і його теж освітило наскрізь. Ти його ще так класно клацнув. Тепер я цю світлинку на обкладинці бачу в книгарні «Є». А ти до того, як ми зарулили в їдальню, скаржився, що «око вже ніц не вхоплює, палець вже ніц не впольовує».
Усе-таки, диви, я з тобою починаю погоджуватися: схоже, є один ефективний спосіб припинення страждань — то розтотожнення таки. Мабуть, іще кокаїн, я би додав з літературних описів, але якби він не давав сильних, кажуть, відкатів. Щоправда, щось мені всі класні стани дають якісь відкати... Але хіба то привід від них тікати?
Приклад: ось просто тут і зараз, Джоне, на тім ровері на тій дорозі, де я спішився і притулився до клена все це наклацати. Тицьну на обкладинку трактату.
Сире, написав би я. Прийом, як чутно. Пам’ятаєш, як ти на перший екзамен у житті вдяг зелені шкарпетки. Взагалі-то вони були у тебе тоді — як і у решти — всі або чорні, або сірі, або білі святкові, а то дядько привіз звідкись небачені з динозавриками. І потому ти вирішив, що твоя персональна везучість тебе триматиме, коли ти вдягатимеш саме зелені. А тепер згадай: чи всі іспити у твоєму житті були здані лише на п’ятірки? І чи це якось похитнуло твою віру? Ти просто собі створював піднесений настрій цілком рукотворним чином. А те, що не вписувалося в концепцію — на те не зважав. Як Костет на оголошення у метрополітені, а Леся на материнські буряки. Ти бабакові коли повірив — то штука була не у тім, що він гарантовано тобі напророкував! А в тім, що він тобі підніс настрій на той період. І ти шматок зими прожив зі знанням про те, що весна буде тепла. Яка вона там була далі — питання десяте, бо в процесі зими твоя майбутня весна була — тепла. В твоїй голові персональній, неважливо наскільки нормальній.