Щось схоже було у періоді віри у Владу завдяки знайденій рукавичці.
Сенс у тому, що ми можемо вловлювати попри свої обмеження. Нас може рухати закоханість попри те, що вона не реалізується. Нас може надихати любов до Бога і вдячність йому, хоча він чинить із нами, як з Іовом. Сенс не у сталості щастя (все одно ми його яскравість оперативно затираємо), а у можливості щастя — happiness happens попри реальні обставини. І у цьому вся література, вся релігія, всі стосунки, весь саморозвиток — які, власне, є одним. Що до цього моменту мною припускалося теоретично, але ось зараз відчулося.
Завдяки зеленим шкарпеткам. І велосипедній рукавичці. І Тимкові.
Яким треба вірити, Сире. Не для того, що станеться. А для потрапляння в той стан, коли віриш і усміхаєшся.
Та у телефоні вже ніц не видно на такім сонці. То можна продовжувати вдивлятися у блискучі площини термочашки, аж поки вони не почнуть вдивлятися у тебе.
Трава під долонею тепла. Горобець дзьобає булку під ялиною. Скаче вухате собачатко розміром із крупну грушу і хавають плечі численні комашки, трохи крупніші. Можна клацати, можна мацати, можна забути та зробити частиною майбутніх радостів.
(Телефон виправляє на «радистів»).
{Київ, Жилянська}
Отакі цікаві досліди: мої йоги пересралися. Зі всіма своїми сахасрарами. Варто було Маріолі відчалити, залишивши по собі благословення і настановчі відоси в ютубі, як наша брава санґга розвалилася на дві ворогуючі партії. Причому я прихитрився не помітити розколу. А воно, виявилося, на одному занятті, котре я пропустив, один такий Паша звинуватив одного такого Олега у тому, що той «створює на зустрічах токсичну атмосферу». Пашу підтримали кілька учасників, інша частина виступила на Олеговому боці. Тепер перша партія накатала кляузу Маріолі, а та нині десь на якомусь глибокому ретриті — з глибини якого постановила призупинити діяльність і зачекати на її вирок. Тобто на наступне благословення.
Ну кумедія. Я у цій компанії був за записного скептика. Як почнуть, буває, розповідати, що коли медитувати не по тридцять, а по сорок хвилин на день — то в мозку таке відкривається — аж усі суєти світу стають такими незначними — що озираєш їх як із гімалайської вершини. Одна дівчина ще тоді екстатично виголосила: «...і навіть коли у тебе хтось помер — то тебе не розривають демони смутку, ти дивишся на всі речі жизні і смєрті, памятуя о равностності!» Я дуже сильно засумнівався, чи помирав у неї хоча би хом’ячок, але тоді срача піднімати не став, надто-бо дражлива була мені та тема.
Та куди там «помирав»! Ніхто ще не помер, слава Будді, навіть не закашляв іще, а демони вже на шматочки роздирають моїх світлих товаришів по секті. Джон став на бік звинуваченого в токсичності Олега. Я нікуди не став. Я сів на свій диван медитувати окремо. Все-таки довбані скептики на кшталт мене, які до всіх прискіпуються, що людський безлад нікуди не дівається у будь-яких структурах — мають принаймні одну втіху. Гарантованого: «А я ж вам казав».
Виявилося, що якщо на кілька днів поспіль вимкнути телефон, то це не страшно. За цей час світ чомусь не злітає з осі. (Оце так дивина, а ніби ж тільки на мені тримався!) У мене утворився свій власний ритрит: я усамітнився з собою, Маріолиними записами та поточним повітрям. Ще от уже друга книжка поспіль добре читається — фантастика. Не в сенсі жанру. Очі мені, здається, ще так не світяться, як у того хлопа, що прибув із віпассани, де тиждень мовчать, підводяться о четвертій ранку (оце мене й спинило, чесно кажучи, від цієї ідеї), цілісінький робочий день медитують, їдять одну вівсянку. Але предмети навколо зробилися трохи тепліші й об’ємніші. Запалював газ під чайником — і подумав: але ж ось воно, життя, воно йде, воно зараз, воно в цій коробці, у цій конфорці. Згадав про «хочеться запалити лампу — а маєш короткий сірниковий пшик». Але ж, якщо їх назапалювати купищу? Неекологічно, може, але раптом із сотого і лампа прокинеться. Бо якщо не запалювати взагалі — то і шансу нема.
Сиджу на підвіконні та й думку гадаю: не знаю, чому от саме зараз літаю, аж потім — хрусь! — і зненацька не літаю. Може, виходи в надію, виходи у вдихи й видихи відбуваються із невловною, але періодичністю.