Оця постійна, ба навіть різка зміна, клацання тумблерів: «Тобі все кльово? Ось тобі таке!» — «Тобі вже не кльово? Ну ось тобі тоді таке!» — стає настійливою, як дресирувальник із батогом та шматочком цукру.
Зранку ноут відмовився зі мною співпрацювати. Тягав бідаку до ремонтників прочистити йому мізки. Як ішов назад (ідеальне повітря з птахами — сповнене птахів), захотілося раптом терміново пообідати рибою, й я з жалем думав, що в «Імьордженсі» мало що нормальне здобудеш із цієї царини, хіба що кільчині очі в баночці. І тут мені трапивсь аж цілий рибний магазин, де я вполював два шматки вже засмаженої нототенії. Деміурги, звісно, озброєні лише научним тиком, але всесвіт усе-таки не фраєр учергове.
Алька: я знаешь что наблюдаю
Алька: помнишь у венички «стремительное превращение сопляка в старого хрена»
Я: Це ти на кого натякаєш?!
Алька: ну тебя я пока что не наблюдаю
Алька: я про мужиков как класс
Я: Сексизм детектед
Алька: можешь вставлять «имхо» и «многие» через каждое мое слово
Алька: но факт же: в тридцать у него глазки совершенно детские, в сорок мешки под глазами и муть внутри
Я: А дорослість, виходить, узагалі не настає? Чи десь є така блискавична мить?
Алька: надо еще поисследовать, но где-то как раз на твоем возрасте одно переходит в другое. имхо. у многих
Алька: сори бро
Я: Та чого, мені самому іноді видається, що мені не більше ніж шістнадцять, а іноді, що не менше ніж шістдесят. А щоби я такий був дорослий-дорослий, такого враження про себе я в собі, може, й не згадаю. Можливо, ми таки пітери пени і повиростали...
Я: І, можливо, всі, кому перевалює за тридцять три, вже стукнуті цим спільним пильним мішком.
{Київ, Труханів острів}
Деякі бабусі чинять на мене гіпнотичний вплив. Found myself із кілограмом черешень у наплічнику... А сонечко все відкручувало й відкручувало коліщатко, прогріваючи поточне повітря, й я здався. Незлим зусиллям волі змусив себе не скоритися дедлайнові: завтра, завтра, а зараз я рушу, мушу. Міняти тінь на сонце за курсом 1:1.
Майже півдня з подивом спостерігав у собі якщо не ту суміш схвильованості й усвідомленості, котру мріяв змавпувати у Марії чи Маріоли, то якусь версію того відчуття. Що все злилося в домі на Жилянській — і чутливість, і відповідальність, і тестується отака експериментальна модель універсальної людини, два в одному: шампунь і принтер.
Мені так само вбачається, що більшість населення моєї країни активно відмовилася користати лобні частки. Від згадки про ту впійману подушку з подертого стільця мені так само стискається живіт. Я так само не певен, що якщо зроблю другу виставку, щось зміниться у довкіллі. Але мене при цьому не калатає зі вбивчою амплітудою. Я на це просто дивлюся.
Відволікаючись на черешні, сидрик та прогріті горизонти.
Вітаю, мене звати Сергій, або ж для друзів садочка і школи Сирьожа, або ж для друзів інституту і роботи Сир, — і я плезіозавр. Гість із минулого, так би мовити. Я здатен подужати товстий том в автобусі і набрати пальцями з нього абзац тексту в «інкпад», але не здатен подивитися відеоролик — хоч із мудрим ТЕД-током про те, як здолати депресію (не привертаючи уваги санітарів?), хоч із грайливими котиками. Не послухав жодної аудіокнижки. Строчу в чатиках замість висунути телефон перед собою і крутити головою перед співбесідником, як усі порядні сучасні люде роблять. Терпіти не можу неживе спілкування. Літерками теж не більш живе, скажете? Таж воно принаймні не придурюється таким, це інший спосіб. А відео — це ніби тобі підсовують палку-палку-огуречік замість живої людини, і ще й настійливо запевняють, що вона абсолютно ідентична натуральній.
Але іноді трапляються і на Сира Нормального прорухи пересічної нормальності цифрового часу! Алька таки прилетить — і зідзвонившись, швидко обговоривши ділові деталі, ми на хвилі цього піднесення протринділи ще пів ночі не літерками, а голосом. І мене аж стукнуло розумінням із-за рогу: наскільки все-таки важить іноді наживо поговорити про те, з чим постійно варишся в собі. Воно, мовляв, негоже «скаржитися». Особливо не про конкретне страшне, концтабір чи там рак, а про «екзистенції». Особливо хлопові. Щойно стикаючись із «душевними розмовами», я почувався депресивним роботом Марвіном, геть комедійним персонажем. А я просто забув... (Не знав, та ще й забув, як казала Митрофанівна моя.) Забув, як це — розмовляти і розуміти. А не тільки жартувати і натякати.