— Так, давай я спробую на мові... Тобто, вибач, українською. Треба же треніруватись... Тренуватись! А ти виправляй. Кажеш, сто разів пробував всі можливі способи порадуваться...
— Потішитися.
— І воно нічого не робило, а на сто перший?..
— ...Навколо принципово нічого не змінилося, а тут щось запрацювало. Ну як це розуміти?
— А що могло принципово змінитися?
— Ну що-що. Владка раптом вирішила, що нікого кращого не знайде. Або я зустрів когось... кращого. АвеМарія кинула свого ватніка, Путін раптом анігілювався, війна виграна, Крим повернувся, громадянське суспільство — як на моїх коміксах... А «ДоФаМін» відродився і збудував у Києві таку велосипедну інфраструктуру, що голландці нервово не те що курять, а падають від заздрості. А весь Київ тими велодоріжками мчить на мою мега-виставку... у Мистецькому Арсеналі!..
— Оце тебе понесло, бро. А про як це розуміти — я не знаю. Но... але що я тобі розкажу. Я вчора пропустила заняття. Оплачене. Ожиданне...
— Очікуване.
— Да... Так. Просто тупо переплутала час. Потім ще й якийсь неправильний фалафель дорогою зжерла... Его делали неправильные пчелы! І шо?
—І шо?
—А то, шо називається «Тайны вашей психики». Вчора вона могла в істерику впасти від того, що її розбудив прідурошний собачка тьоті Фіри... ти таких смішно називав...
— Припиндик.
— Точно! Воно. «А нынче — погляди в окно!» Стовбичити на трасі, ловити тремп цій психіці чомусь раптом приємно. Машини так красиво мєлькают, ну просто кадри з кіно. Стоїш як дурепа притупуєш попсовій пісенькє...
— Пісеньці.
— Ага, з навушників. А раз прохлопала заняття і бурчиш чрєвовєщатєльно — то з задоволенням ліниво розвалюєшся провтикати вечір посеред дивану.
— Ну а ти в курсі, з якого переляку в організмі сам собою зростає градус ванільності?
— Знаєш, одна моя френдеса недавно написала, що її не злить... не лютить ні спека, ні мряка, ні ураган. Хтось коментує: круто! А вона: «Так то ж не моя заслуга. Дав бог серотонін — дасть і інгібітори... цього... захвату.
— Захоплення.
— Точно.
— А я ось ще подумав... Що мені поступово стало промальовуватися — що от я шукаю-шукаю, і шукане таки поступово промальовується. Воно зрушується, бо постійно, постійно штовхаєш. Не помічаєш, бо воно маленькими крочками. А воно суне. І якщо воно яскраве, це зрушення, то після нього приходить відкат. Але лишається слід. Постійно склеюється... якийсь такий мозаїчний вітраж.
— Відкритий вітрам.
— Угу.
— Ти колись казав, що немає нічого рятівного, включно з електрощіткою. Береш свої слова назад?
— Може, неправильно казати про «рятівне». Може, воно «повільно помічне». Я не гальмо, я повільний газ!
— Тобто, по моїй версії... за моєю версією, діло не в подіях. А за твоєю — в них, але непомітних для ока щодня. Типу накопичувальний ефект.
— Не знаю. Але знаєш. У мене таке відчуття, що я потихеньку рухаюсь і рухаюсь до щастя... а це й є щастя.
— Ну або ж маніакальний період біполярки. Не надто гостро помітної неозброєним оком, як ті твої маленькі крочки.
— От же ж добра дівчинка!
— Звертайся!
— Дякую за ваш дзвінок!
{Київ, Жилянська}
Повернувшись, дістав заникану пляшку Костетового яблучного, що видалося мені логічним продовженням сидру. Треба, ще думав, винайти в соцмережах таку кнопочку, що рахувала би проміле в крові юзера й перешкоджала його пальцям постити після певної досягнутої позначки.
Вечір провів в обіймах ютубу. Був круглий місяць у швидко летючих хмарах, бурих і бузковуватих. А десь далі розпливчасто мигтіло яскраво-червоне. І нехай райські кущі в мозку я вже не пояснюю наявністю певного паралельного правильного світу, та я згоден пояснити цей візуальний ефект локальним чудом. Хай він там і самоутворюється у мене посеред нейронних хащів. Це ж ти чи де, кажу я собі. Тобі ж притаманно ще й горіти. То гори потихеньку, навіть коли повзеш. Нехай буде ера вогняного равлика.
О четвертій похмільно прокинувся і давай думати. Подумав, що ймовірні негаразди на кшталт вибухів, раку чи згадування дружини в концтаборі стопудів позбавили би мене тієї певної певності, що притаманна мені нині. Але тут, мабуть, і не натренуєшся. Поки справжній стрес не вперіщить. Такий, що пролізе крізь дірочки у загартованім дуршлазі. І впоратися з ним, нахапавшися тих піднесень, може вийти, а може й не вийти. Шанси фіфті-фіфті: або зустрінеш трицератопса на вулиці, або ж не зустрінеш.
Тоді поступово заснув і передбачувано почав снити усвідомлені сни. Зі мною таке часто трапляється, коли вранці прокинутися, а тоді відрубитися назад. Я тоді постійно починаю створювати артефакти, ландшафти й усякі істоти. Іноді виходять кривувато, в дусі «сделать хотел грозу, а получил козу». Іноді реалістично та аж приємно. І тоді мені страшенно кортить запам’ятать. Я-бо там, у тім світі, пам’ятаю, що коли випірну до цього світу — мало що пам’ятатиму. І я починаю вдивлятись пильніше, хапатись, фіксувати: ось я зробив синій фасад, на нім такі глибокі тіні, це дуже важливо!..