А прокинувшись остаточно, дозрозумів, що ці усвідомлені сни не особливіша штука, ніж звичайні. Ну рідше у людей трапляються. То й нібито можна пишатися. Але сенсу якогось виняткового не мають. Просто дають певне приємне відчуття. І люди починають впендюрювати свою особисту приємність іншим — як щось наче важливе. Як мої йоги — стійку на руках, яка так само існує для фану. Але з такою ж стурбованістю, як Лесина мати переживала за долю приємних їй буряків у Вірусиному синові.
{Київ, Січових стрільців}
Відзначили з Костетом ювілей пінкфлойдівської «Стіни» (вона старша за нас, наша шкільна подружка, оце так!). Тепер він мені строчить свої прозріння.
Костик: слух, я допетрав. доповідаю. це таки фільм не про стіну, яку будує суспільство, як я думав у десятому класі. а про хлопа, що сам собі збудував мушлю, і йому там дико не понравілось.
Я: А я якраз обдумую, чому за сюжетом дружину ображає він, а у вигляді хижих мальованих квіточок пожирає його вона.
Костик: і диви, у фільмі показана не об’єктивна реальність, а суб’єктивна реальність чувака. а до дружини його — геть ніяких претензій. її проміняли на футбольний матч і навіть не в HD-якості! то й вона поміняла його на пацифіста, який дивився її, а не матч.
Я: «Це явно не чоловіча точка зору» (с)
Костик: хоча насправді вона втекла від його качелів. отой телефонний дзвінок був би: «дарагая, я був мудак, ізвіні, пріхаді», потім наче знову все нормально, а потім знову психи. і що характерно, скоріш всього, то було нєоднократно.
Я: Що тобі сказати. Ти шариш, старий.
Костик: а кого от найбільше шкода, то дівчину, яку він привів. вона була як попелюшка, яку привели в замок принця. а потім рулади клавісину змінилися на ацький гроул і принць перетворився на дику жабу.
Я: Ти мені скажи, чому ти такий підкований, а сам за рік котру попелюшку проводжаєш? Котру знову ніхто не пам’ятає як звати, бо вона — як мотоциклісти в тому анекдоті — «та що з вами знайомитися, ви весь час нові»? Чи це на тебе брат начхав, заразив?
Костик: Слух, ну я телевізори хоч у вікна не викидаю. хоча то було би шоу.
{Київ, Голосіївська}
Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты. Але ж я, кажись, перепробував усі можливі. Намагався зблизитись. Намагався віддалитись. Намагався перемикнутись. Намагався забути. Намагався з іншими. Намагався сублімувати на роботі і в спортзалі. Намагався аналізувати й усвідомлювати. Намагався просто плисти за течією. Намагався взагалі не намагатись. Більше (як сказано у поета, улюбленого з першого курсу і зненавидженого по візиті до мого рідного міста завзятих знавців босих і взутих кармеліток) «нету места податься в живой природе».
Костик приказував: «Та залишайся вже», нащось похвалився, що він купив велику подушку. Ні, я не проти великої подушки. Але потрібне щось більше. Я поперся в ніч, хоча тут одразу почали глипати блискавки. І сів просто на сходинку біля Костетового будинку. Телефоне, можна я зараз скажу все, що про це думаю?
Владко. Я надсилав тобі акварельки чужі з пейзажами ніжними, мов перша брунька. Я надсилав тобі пісеньки пронизливі та легко-заколисуючі. Я надсилав собі часточки натхненної чи зневіреної часточки Бога. Я надсилав тобі листівки з їжачками та зайчиками затишності рівня Бог. Я надсилав тобі й власні малюнки з вилитими у них кілометрами персонального світла — всього, що в мені нашкрібалося. Я іноді не витримуючи надсилав тобі навіть вірша, що тремтів і пручався, смикаючи струну під грудиною. Я надсилав тобі посилання на добрі новини. Я надсилав тобі листи різної довжини та ступеня добору пристойних синонімів. Я надсилав тобі власну мармизу, яка була схоплена ніби вдало, а дивилася лише на тебе. Я надсилав тобі цитати, надсилав переклади, надсилав тобі наліпки, надсилав відчайдушні телепатеми, я надсилав тобі меми, надсилав тобі голі вигуки «агов!», я надсилав тобі сфотографовані неземні хмари, надсилав тобі мультики, я надсилав тобі міміміметроламні ролики, надсилав тобі хибодруки, я надсилав тобі мартинові крики, надсилав тобі карикатури, я надсилав тобі все, матері моїй ковінька.