Оце так мозок витісняє стреси, так? Факт, що Полінка подалася кудись до шкільних приятельок, її втішає хор, від якого чую лише відгомін у коментах під її відчайдушними постами. Вангую, я серед дівчат заслужений еталон козлища, можна відправляти в Париж і класти під скло.
З другим пунктом пліч-о-пліч ми гребли на орендованому каяку на якийсь київський острів, населений уже заздалегідь наметами з її друзями з іншої компанії — у них там контора була така особливо дружна, що розпалася сто років тому, а відпочивають досі спільно. І коли я, дивлячись на вечірнє крайнебо, ляпнув рядок із «This mess we’re in», вона підспівала наступний, а він був особливо підступний.
Я вронив весло. І розказав їй всю правду. Включно з коротким переказом трьохсот серій нашого (суто внутрішнього) серіалу, початого з тої мишачої фотосесії на квартирнику у Лесі. За той час, поки ми догрібали й вибиралися в мокрий мул. Після чого, взагалі-то, можна було б і потонути із чистим сумлінням і брудними ногами.
Хілдур сказала: «Ой, ну це все так... так воно цей... Ну ти для мене теж не чужий». Обережненько посунулася від моєї руки й додала: «І не хіщнік».
Ця картинка: мул, весло, її рух — ніби за законом збереження енергії спогадів, мені осіла піском під віями. Від неї стискається живіт.
Чого я, власне, міг сподіватися? Що Поліна миттєво відсалютує патиком: «Так точно, будєт сдєлано!» — і розпочне старанно лишатися зі мною друзями, сумлінно заробляти і добра наживати? А Владка оперативно визнає, що її останнє зауваження в скайповій переписці: «Хокусай — хорошая кличка для гончей» — направду було відчайдушно приховуваним свідченням глибинної симпатії до Сира Нормального? Котру їй тепер уже стримувати несила — і воліє віддатися мені просто тут із веслом? А ще краще — знайти в кущах священика, що поєднає нас навіки в радості і в мулі?..
— А чого ти взагалі став... Сир Нормальний?
Треба було про щось говорити біля спільного намету, і ми говорили. Вона мої оповіді завше уважно слухала, у вічі дивилася, перепитувала. А тоді забувала і знову питала те саме. Так було і тепер.
— Та то був такий момент істини, коли ми з Костетом, шукаючи чогось нетривіального на вечірку, утрапили до магазину якихось особливо екологічних сирів. Там усякі «сир неаполітанський», «сир горіховий» — і тут «сир нормальний». А ми якраз із ним перед тим схрестили шаблі за жізнь. Я казав, що всі наші приятелі та знайомі — такі якісь непересічні та креативні, що не здивуєшся, коли він тобі креативно носа зламає або непересічно не поверне сто баксів, бо ж фу таким нудним бути, про такі ниці дрібниці згадуючи. Що найціннішою внутрішньою річчю стала ввижатися мені нормальність...
— Ага, у когось була футболка Normal is boring... То він що, протестував проти нормальності?
— Ну він пред’являв мені свого сусіда дядю Льошу, тицяв у лице мені його треніками. Отака, каже, соціальна норма у нас, ти такого прагнеш? Я кажу, я би волів бути нормальним, але не дядьою Льошою у треніках. І тут цей сир. Так він до мене приліпив цей ярлик. У буквальному причому сенсі. Купив, відліпив і наліпив мені на наплічник. А чого ти Хілдур?
— Та один міф був... Але не принципово. Просто треба було швидко обрати нік в асьці. Пам’ятаєш, був такий месенджер в кам’яному віці, там ще був цінний смайлик, що бився головою об стінку...
— Ой пам’ятаю, мені теж того смайлика іноді дуже бракує.
— А що, ненормальний у мене вийшов нік?
— Мені як музика.
— Та ну тебе, знайшов теж цимбали.
Вона відтоді жодного разу ще не погодилася з будь-якими моїми добрими словами до неї. Ніби я простягаю їй якісь, не знаю, торти — які вочевидь потребують чогось так само вагомого від неї, тому якнайшвидше треба кинути цей торт мені, ніби відбити м’ячик. У писок.
У кросівки набився пісок. Пісок був ок.
Направду то так кумедно (небесне почуття гумору у небес!): у мене є другий акаунт, чисто для перепостів того, що треба просунути (сумнівний, як на мене, лайфхак, але Костик навчив, він на соцмережах краще знається)... То ось цьому віртуалові, про якого жителям мережі невідомо взагалі нічого, крім того що він гіпотетично кобіта (няшний єнотик на аватарці), сьогодні пише черговий турок. Аж серце стає, так пише: «однажды я пожалею что делаю, но короче, извините, если мне очень нравится говорить с вами, и мне очень нравится видеть вас слишком иногда я больше не могу себя контролировать». І на відсутність відповіді добиває: «мне просто не нравится беспокоить вас, но иногда это сильнее не контролирую желание берущее меня, и я начинаю писать тебе».