Я надіслав тобі все, що мав.
Мало того, я надіслав тобі вагони тиші, кубометри мовчання, цілу біблію з білих сторінок. Не кажучи вже про три чи чотири трактати щодо безповоротного прощання.
Мені нема що надіслати тобі цієї штормової ночі. Крім краплі своєї любові й проблиску усвідомлення.
Усесвіт абсолютно безмежний і нев’єбенно одинокий, і в ньому зовсім нічого нема. Крім краплі любові й проблиску усвідомлення. Котрі вилилися в усе те. На твою голову.
Я хотів бути щасливий і вільний. То я вже. За твоєї безпосередньої допомоги, що полягала у чистім існуванні тебе у світі. Я би хотів, щоби ти теж такою була (щасливою, вільною), але при тім би ще й не проходячи крізь такі кошмарні чагарі.
Я колись казав, що так тебе люблю, що коли тобі від того десь зле, то я тоді тебе не люблю. Я думаю, тобі не сильно зле, ти просто собі сама. Мене просто нема. Як, зрештою, нема тих усіх затишних їжачків у цім безмежнім усесвіті.
То я можу просто розслабитись.
І надіслати сам собі містке повідомлення про те, що я тебе ще люблю.
Завдяки тим златим горам надісланого, завдяки тим кошмарним чагарям пройденого, завдяки дрібці усвідомлення — ніякої тобі девальвації.
Як сказала ранкова бабуся з руколою на розі: «Все своє, синочку, ніякої хімії».
{Київ, Пейзажка}
Я в шоці. Нікого не чіпаю, деруся захекано з великом на сходи. І тут ззаду на мене ллється дзвінкий голосок: «Ой, це ви!» Затинаюся на сходинці. Якась радісна дівчина в сорочці зі сонними совами. «Як чудово, що я вас іще раз побачила! Я вам хотіла сказати лише одненьку річ. Ви мені тоді равлика подарували!» — «Равлика? Я? Подарував? Мабуть, не я все-таки...» — «Ну мальованого! На гору який повзе!» Роняю вел. «Він мені так допоміг тоді, ви просто собі не уявляєте! Я його на стіну повісила. І коли мені здавалося, що зараз уже точно все пропало і нічого доброго з моїх затій ніколи не вийде — він мене ніби підштовхував: нічо, прорвьомсь! В общім, з третього разу вони мене таки прийняли, прийняли! Бо я повірила, повірила! А відмов, відмов було — ух, навіть не порахувати скільки! Я вам дуже, дуже вдячна!»
Тут вона стрибнула мені на шию, цьомкнула кудись у ліве вухо й прудко пострибала догори. «Чекайте, агов! Вас хоч звати як?!» — спромігся я заволати за рекордні для остовпіння десять секунд. «Надя!» — крикнула вона і дременула ще прудкіше.
{Київ, Жилянська}
Костик телефонує рідко. Знає мене, персонажа того мемчика про інтровертові відповіді: «Та я ж написав їм у вайбер, вотсап і смс-кою». Але зараз він мене набрав.
— Сир, я не вмію комунікувати стрьомні новини. Кажуть, треба сказати людині сісти.
— Я сиджу.
— Я тут списувався з нашими. І виявилось, що Наташка спілкувалася з Марією. Короче, вона...
— Що з нею трапилося?
— Вона, виявляється, ще три роки тому пропала.
— Як пропала? В якому сенсі пропала?!
— У зоні... У цій... Дій. Тих. Бойових.
— Чого її туди понесло? Де саме?
— Я точно не зрозумів. Родичів, здається, у неї там не було. Але вона туди їздила. Мутна якась історія. Я записав Наташчин телефон. Дати тобі?
Я кілька хвилин не знав що сказати.
А тоді попросив дати мені час, щоби щось відказати.
— Я не знаю, Костет. Я тобі потім скажу.
— То як знаєш.
Коли я поклав слухавку, на ній миттєво висвітився Полінчин номер.
— Сырок, привет! Я тебя ненадолго побеспокою. Слушай, у тебя же остался тот комплект белья, который нам тогда мама подогнала новенький, такой с листиками сиреневенькими, а мы так и не открыли, он в пакете лежал в самом нижнем ящике?
— Е... Мабуть. Принаймні я ніби нічого такого не викидав.
— Можно я к тебе забегу за ним через полчасика? Я ненадолго побеспокою!
— Це ти вже казала. Ну забігай. А чого саме зараз?
— Ой, да, я же тебе не сказала. Я замуж выхожу, вот так! За кого, ну какая разница, ты его не знаешь наверняка. Он йогу преподает. А ты ж эзотериков не перевариваешь. Я им студию оформляю. Всем очень нравится. Между прочим, меня зовут на Алтай, там одно место расписывать. Ну ты не по этим делам, что тебе рассказывать.
{Київ, Поділ}
Відчуття чогось, що стрімко котиться по тобі і крізь тебе, при цьому одночасно воно летить над тобою, при цьому одночасно ти йдеш по ньому босоніж. У мене в голові містився цілий окремий світ провини перед дівчиною. І ось він луснув, як бульбашка, лишивши волю. В тій же голові був ще один цілий окремий світ якоїсь несміливої надії на людину, яка чи не єдина правила тобі за моральний авторитет. І ось він вибухнув, як снаряд. І скільки там я собі уявляв гіпотетично, як могло би бути «на волі з чистою совістю», чи як могло би бути «без залишків надії» — коли ці дві ситуації прийшли, вони просто по мені пройшлися. Хай як я там нібито готувався. Переживав. Панікував. Сподівався. Придумував. Тепер теперішнє каже «привіт, я ось тут», і тобі лишається просто в ньому борсатися. Босоніж.