А-а-а, це ж моя пісенька! Тобто один в один зміст виваленого мною на мою візаві в тім каяку. Перший містер Бін на селі. Стид і ржач. Єму і больно, і смєшно, смєшно, смєшно.
Я не дуже добре пам’ятаю події тієї пари років, коли я кожної зустрічі з Владкою сподівався сильніше ніж затримуваної зарплати, та після кожної ми додому вертали разом із Полінкою. Були, як завжди, якісь дні народження. Були якісь вилазки. Були якісь кінопрем’єри. Все змішалося в домі на Оболонській (у Віри), в домі на Березняках (у Влади), а також в домі на Жилянській (у нас), в домі біля Голосіївського парку (у Костета), в домі на Житомирській (у Лесі)...
Я якийсь час навіть робив на всю тусовку свою «Культурну розСИРку» — знаходив усякі цікаві події й жбурляв спискові адресатів: мовляв, гайда туди. Серед адресатів мене найбільше цікавив hildurnobodysdottir@gmail.com.
Той не те щоби ніколи не з’являвся. І не те щоби нічого не пропускав. Алгоритм його появи не піддавався жодним людським обчисленням.
Якось я помітив, що Владка ввечері приходить на здибанку, якщо я цього дня працюю під «Cotton Jones». Відтоді став робити це усвідомлено нечасто, щоби не вчиняти насильства над людиною, отаке магічне мислення. Розумію, що дурня, а все одно користаюся.
Дорогою назад усе змокло. Гроші змокли у гаманці, що змок у змоклому наплічнику.
У змоклому автобусі, де крутили якесь неочікувано людяне і неголосне радіо, я розгорнув і проковтнув ледь намоклого скраєчку Франкла. Костик видав мені його в дорогу як пігулку. «Знаєш, незважаючи на те, що айтішний світ платить і комунікаційникам у кілька разів більше, ніж держпідприємство... А от у цій богоспасаємій компанії стало мені щось останнім часом так зле... Так оце я читаю, як він у концтаборі тримається — і мені вже зовсім, ну майже анітрохи не зле!»
Хоча сам Франкл слушно каже нам, що страждання — воно мов газ: будь-яка його кількість може заповнити весь доступний об’єм. Але ж я не в концтаборі, я в затишному автобусі.
Найсильніше мене вразив той момент, де він згадує про дружину. Я руки не пошкодую і передрукую.
«Мої думки все ще не полишав образ моєї дружини. У голові промайнула думка: я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим (одрукувався: неможливим... — С.)
Я не знав, чи моя дружина ще жива, і не міг про це дізнатися (протягом ув’язнення ми не отримували і не відсилали листів); але в ту мить це не мало значення. Я не потребував цього знати; ніщо не могло знищити силу мого кохання, моїх думок і образів коханої. Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само втішало б мене. «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов, як смерть».
Я так і відчуваю. Зараз. І зупинити цю силу моїх думок могло би, не знаю, хіба що добряче надавати мені мокрою ганчіркою по мармизі.
(Телефон виправляє на «мар мизі», але я не знаю, хто такі Мар і Миза. Можуть бути персонажами казки, що жили довго і щасливо.)
І ще запала Франклова теза про те, що коли людина знатиме, навіщо, вона зможе перенести будь-яке «як» — я теж про те. Підпишуся під кожним словом.
...А Марія була здатна просто на парах зацитовувати нам Кастанеду — й одного разу, коли по неї зазирнув до авдиторії чоловік, весело заявила, що кохання то теж є контроліруємая глупость.
Щодо цього красеня Веніаміна Миколайовича воно, може, й направду була глупость. Він, звісно, на спільних інститутських вилазках мило читав «Изысканного жирафа», диригуючи собі тонкими пальцями, ніби закликаючи дух Гумільова зійти до нашої естетської учти. Але при цьому його поза «із чесних комуністів» і «Маркса даремно відкинули, він всю правду про людство знав» мене напружувала ще в інституті. А вже в один із візитів додому по своїм переїзді я зіштовхнувся з ним посеред вулиці — і цей ґречний дядько, що так красиво носив яскраві краватки, захлинаючись почав кричати мені в обличчя, що дуже добре пам’ятає цей день десять років тому. Що для нього це справжнє свято. Історичної справедливості. Нарешті, нарешті ці зарозумілі козли були покарані! Назбиралося потолочі з усього світу! Вони думали, що все їм дозволене! «Ан нєт!» Так, він щиро радий! Прості люди? Не винні? «Как би нє так! Думаєте, це президенти бомбили Югославію? Ні, ті самі прості американці! І ось! Подєлом!»