Порахував задля статистики, що у дванадцяти випадках із сімнадцяти Владка не відповідала на мої скайпові питання навіть штибу «агов, ти щось сто років не виринаєш, ти ще жива, моя старушко?». Не кажучи про конкретні «маю безкоштовну проходку на Докудейз, хочеш?» чи «сьогодні ютуб підкинув фантастичну пропозицію, ти до хангів як ставишся?»
А я терплю ну максимум день — і все одно знову пишу перший, як дурний. Бо щось згадую й не можу не жбурнути. Воно летить у порожній рядок разом з усім світом бонусом. Із усіма його карколомними хмарами, які чомусь у повідомленні не відображаються.
Я кажу собі: «Ну якщо зараз світить ось такий пронизливий промінь, лунає такий невимовний трамвайний звук, то я можу утнути таке стрімке па», сонце за мною, все ввімкнене на повну котушку. Після чого я в цьому па неграціозно зависаю в повітрі. В якому вже нема променя або трамвайного звуку, але присутня якась незграбна потворка, перемазана мастилом. (І на скроні мастило, ніби я собі шрамування зробив, а тоді ще й татуювання зверху. Але я немодний, татуювань я не розумію як клас. Не візьмуть мене в хіпстери. Хоча це нас із Хілдур поєднує, вона теж нічого на собі не витинає.)
Катав до нестями. Щастя іноді розпилене у повітрі. Нам його туди підсипають невеличку жменьку, ніби горобцям у ботсаду в розмоклі коробочки з-під цукерок.
Біля озерця гасало смішне маля.
— Мам, смотри, там сосиски растут!
— Да не сосиски, а камыш!
— У-у... А уточки его любят больше, чем сосиски?
Добре запам’ятав два моменти, коли мені виповнилося двадцять і двадцять шість. Перший: я тоді щойно кинув один виш, де проваландався два роки, і впірнув до іншого, де, мені видавалося, цікавіше. Для життя у мене в рідному місті була бабусина квартира, тож заробітків версткою всякої рекламної фігні вистачало на всі мої легковажні потреби. Я ще залюбки розповідав Альці, що з неї має зробитися медичний геній і вона уславиться у віках як годувальниця талановитого брата. «Тео Ван Гог, ага, — хмикала вона, кривляючись, як на тій дитячій фотці, де ми однаково кучеряві та фамільно лупаті, тільки вона гарна й акуратна «сніжинка», яка дражнить незграбного довгоногого «зайчика». — Тільки тобі треба визначитись, у чому саме ти Вінсент». Шрифтові роботи Алька за мистецтво чомусь не вважала, як і логотипи, хай найгеніальніші.
Отже, у «першому моменті» я сів із джин-тоніком та краєвидом з Університетської гірки. Драконова голова хмарки намагалася заковтнути вершечок собору, косий промінь цілив у неї з невидимого Георгієвого арсеналу. Власне, про сюжет із драконом я згадав на півмиті, а стирчав там годину, не менше. І думав здебільша, що маю джерело вічного щастя. Бо вийти й сісти й завмерти під усім оцим (сліпуче світло, довгі прохолодні тіні, летючі постаті, впритул тепло) можна взагалі будь-коли, навіть якщо ти бомж.
Телефон виправляє на «бомб», гм.
(Тепер вирушити на покатушку — кудись дістатися, звідти повернутися — то ціле діло. А тоді й діла не було... Що далі, то мені все більше здавалося, що нє, вся ця лафа може скінчитись — якщо ти став метафізичним бомжем, виселеним із кольорів привітного простору. Але то було далі...)
У «другому моменті» я вже перебрався до Києва (але тоді ще, здається, не забив на поїздки додому щомісяця). І серпневого розігрітого вечора завис у не менш повному блаженстві на Щекавиці в обнімку з вєліком, жуючи травинку й поблажливо озираючи пивзавод і решту визначних пам’яток. І тут подумав: ну добре, зараз я бетонно певний, що все щастя міститься в очах смотрящєго — але, чуваче, чи будеш ти блаженно тинятися пустирями у сорок? І далі: якщо ти вирішиш, що цим займатися вже несолідно — і, скажімо... ну, стежитимеш за біржовими індексами, а на місці яскравого краєвиду лишиться хіба грубо зашита сіра дірка — чи болітиме тобі в утвореному отворі?
{Київ, Жилянська}
Дощ тарабанить аритмічно й плюється із труб, а я дивлюся крізь скло йому у вічі.
Хто там замовляв поякісніше холодною ганчіркою по мармизах? «Ваш заказік уже готов, у вас єсть наша скідочная карточка?»...
Лягав спати тричі. Неможливо, подушка підкидає. Сьогоднішній вечір не налазить на голову.
Владка забігла віддати мені термос, «ой та я не буду заходити». Та я не відчепився, ми зачепилися за якусь дурню — і понеслася прекрасна інтелектуальна балачка, з якої кожну фразу треба висєчь в мраморі в назіданіє потомкам.