Важливими, на думку гітлерівців, були підприємства, задіяні у сфері переробки сільськогосподарської продукції. В Україні було відновлено роботу окремих спиртових заводів і тютюнових фабрик (продукція яких здебільшого була спрямована на потреби вермахту), а також цукрових і консервних заводів, шкіргалантерейних підприємств тощо.
З 1942 р. німецькі окупанти розпочали новий етап промислової політики. Відчуваючи брак сировинних ресурсів, гітлерівці почали відкривати в Україні підприємства, що спеціалізувалися на видобуванні стратегічної сировини: марганцю, залізної руди, нафти, вугілля. У результаті організаційних заходів окупаційної влади було відновлено роботу 250 великих промислових підприємств. На Донбасі та в Придніпров’ї за роки окупації було виплавлено 1005 т сталі та чавуну, видобуто 380 000 т залізної руди, 1782 т марганцевої руди; у Дрогобицькому нафтовому басейні було видобуто 600 000 т нафти. Однак загалом план відновлення промисловості провалився. Німцям удалося повністю відновити роботу лише близько З % великих промислових підприємств, які працювали до війни. Єдине, що окупанти використали максимально ефективно для задоволення своїх потреб, це захоплені під час наступу вже видобуті 2 000 000 т вугілля, 70 000 т марганцевого концентрату, 2 400 000 т руди чорних металів, 276 000 т чавуну й феросплавів, 984 000 т рейок, 70 500 т прокату, 21 000 т труб різного діаметра тощо.
Важливою складовою економічної експлуатації українських земель гітлерівським окупаційним режимом було вивезення жителів України на роботу в Рейх. Затягування війни, а отже, і зростання призовного контингенту в Німеччині дедалі більше загострювало проблему нестачі робочих рук у німецькій економіці. Гітлерівці розгорнули колосальну пропагандистську кампанію в Україні, Білорусії, Прибалтиці й окупованих областях Росії із закликом до населення добровільно записуватися на роботу до Німеччини. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах усіляко вихваляли життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гарні умови праці, можливості здобуття нового фаху, Ознайомлення з європейською культурою тощо. Встояти перед спокусами такого «райського життя» в напівзруйнованій Україні було складно. Тож спочатку виїзд на роботу до Німеччини справді мав добровільний характер. 23 січня 1942 р. 1500 робітників-добровольців виїхало з Києва, 1400 — з Рівного, 760 — з Кривого Рогу. Однак уже наприкінці лютого з Німеччини почали надходити перші розпачливі листи від цих робітників. Реальне життя «остарбайтерів» разюче відрізнялося від реклами окупантів, тому потік добровольців різко скоротився.
Водночас 24 лютого 1942 р. Міністерство в справах окупованих, областей на Сході розпорядилося набрати з України не менш ніж 290 000 сільськогосподарських і 180 000 промислових робітників. Неможливість набрати таку значну кількість людей добровільно спричинилася до того, що гітлерівці розпочали насильницьке вивезення жителів України на роботу до Рейху. У містах і селах складали списки молоді, яка мала негайно прибувати до пунктів відправки до Німеччини. Однак така практика не давала бажаного результату: плани відправки зривалися, а Берлін тим часом постійно посилював вимоги щодо збільшення чисельності робочої сили зі Сходу.
Навесні 1942 р. почалися масові облави на майбутніх «остарбайтерів» із залученням поліції, жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка й забирали всіх юнаків та дівчат, які не встигали сховатися або втекти. Практикували взяття в заручники батьків, молодших братів і сестер і тримання їх у в’язницях доти, доки молодь не з’являлася до пунктів відправки. У містах зазвичай робили облави в людних місцях (базари, кінотеатри, школи, училища, ВНЗ, пляжі тощо) і забирали всіх, хто не мав документів про працевлаштування. Протягом 1942 р. з України вивезли 714 000 осіб.
1943 року способи вивезення стали ще більш жорстокими. Карателі почали спалювати хати тих сімей, з яких молодь не з’являлася до пунктів відправки до Німеччини, або й узагалі цілі села, змушуючи таким чином багатьох жителів «добровільно» йти на німецьку каторгу. В окремих селах на роботи було вигнано всіх жителів у віці від 16 до 50 років. Протягом 1943 р. з України вивезли майже 1 090 000 осіб, а в 1944 р. — ще 600 000. Загалом із території нашої країни в роки гітлерівської окупації було вивезено 2 400 000 промислових і сільськогосподарських робітників, що становило 48 % від усіх «остарбайтерів», які походили з території СРСР.
Соціальна політика німецьких окупантів та їхніх союзників в Україні цілком підпорядковувалася кінцевій меті — «очищенню земель на Сході для майбутнього поселення німецьких колоністів». Позбавлені будь-яких соціальних свобод жителі України були обмежені в праві пересування, власності, зборів, друку, заснування товариств та організацій тощо. Єдину категорію осіб, яка могла сподіватися на задоволення своїх мінімальних фізіологічних потреб, становили співробітники місцевої адміністрації та робітники промислових підприємств. Але ці норми були, м’яко кажучи, скромними. Соціальними привілеями для «аборигенів», що працювали на німців, були лише зарплата й продуктовий пайок.
Найбільшою проблемою стало функціонування системи соціального забезпечення в містах (у селах її практично не існувало й за сталінського режиму, тому селянам лише довелося пристосовуватися до вимог нових господарів, які подібно до більшовиків зберегли систему трудоднів у громадських господарствах і запровадили жахливий рівень оподаткування та високі продовольчі контингенти). На порозі зими 1941— 1942 рр. над українськими містами нависла загроза голоду, холоду, відсутності житла й медичного обслуговування.
Намагаючись використовувати трудовий потенціал міста, гітлерівці були змушені задуматися над проблемами постачання продуктів і нормування їхньої видачі населенню (чого не робили протягом перших 3—4 місяців окупації). Було запроваджено продовольчі картки. За їх «отоварення» людина отримувала мізерну кількість продуктів. Здебільшого це було по 2—3 кілограми борошна або хліба та по 2—3 кілограми картоплі або інших овочів на місяць на людину. У Києві, наприклад, на місяць на одного їдця припадало 2,6 кг хліба (по 53 грами на день). Окрім того, ті, хто працював, отримували додатково по 2 кг хліба на місяць і право харчуватися в їдальнях на підприємствах. Загалом мінімальним рівнем енергетичної цінності, який мала отримувати за продовольчими картками доросла людина, яка працювала, було оголошено 850 кілокалорій на день (за фізіологічної потреби 1200—1300 кілокалорій), однак реально калорійність рідко перевищувала 500 кілокалорій. За таких норм харчового забезпечення цілком очікуваним результатом став голод у великих містах узимку 1941—1942 рр. У Харкові щодня від голоду й загострення хронічних хвороб помирало до 500 людей. Загалом у таких містах, як Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ і Київ, від голоду, холоду та хвороб узимку 1941—1942 рр. померло щонайменше 300 000 осіб. Намагаючись урятуватися від голодної смерті, містяни кинулися на села міняти промислові товари й одяг на продукти харчування.
Ситуація з постачанням продовольства дещо покращилася восени 1942 р., після збору чергового врожаю. Тоді ж селяни почали вивозити харчі на міські ринки. Щоправда, ціни були непомірно високими, особливо порівняно із зарплатнею в окупованих містах України. Кваліфікований робітник міг заробляти близько 380 крб на місяць. Після сплати комунальних послуг та обов’язкового медичного страхування лишалося близько 260 крб. З цих грошей 150 крб вираховували за низькокалорійне харчування на підприємстві.
Ціни на продукти харчування, які продавали за картковим лімітом (і які практично неможливо було придбати), були такими: 1 л молока — 2 крб, 1 кг масла — 27 крб, 1 л сметани — 10 крб, 1 л олії — 16 крб, 1 кг сиру — 4 крб, 1 кг свинини — 10 крб, 1 кг телятини — 7 крб, 1 кг сала — 20 крб, 1 кг ковбаси — 20 крб, 1 кг домашньої птиці — 4—5 крб, 1 кг смальцю — 9 крб, 1 кг картоплі — 50 коп., 1 кг моркви — 60 коп., 1 кг капусти — 1,7 крб, 1 кг буряка — 45 коп., 1 кг цибулі — 1,4 крб., 1 кг часнику — 3 крб., 1 кг помідорів — 90 коп., 1 кг яблук — 2,5 крб тощо.
Насправді вказані ціни були скоріше уявними, ніж реальними. Придбати на них товари було практично неможливо навіть за наявності карток. Та й картки отримували лише працевлаштовані, яких у РКУ було 500 000 осіб (на 5 000 000 міського населення рейхскомісаріату). Основна кількість жителів українських міст була змушена купувати товари на ринку, де цінова політика кардинально відрізнялася від офіційних звітів. На ринку 1 кг хліба коштував 200 крб, 1 кг сала — 6000 крб, масла — 5000 крб, м’яса — 7000 крб, смальцю — 2000 крб, одне куряче яйце — 20 крб, а склянка солі — 250 крб. Тому не дивно, що постійне недоїдання, відчуття голоду були постійним супутником міських жителів у роки гітлерівської окупації.