За визнанням центральних органів керівництва партизанським рухом, його розвиток в Україні стримувався нестачею зброї й боєприпасів, а також несприятливими для ведення партизанської боротьби природними умовами на півдні й у центрі республіки, розвинутою мережею шляхів сполучень, що дозволяла швидко реагувати на появу партизанських загонів. Окрім того, незначною залишалася активність населення. Були також регіони (насамперед це стосувалося Галичини), де переважна більшість населення була цілком вороже налаштована до радянської влади. Оцінюючи перспективи розвитку партизанського руху на території Тернопільської та Львівської областей, заступник начальника УШПР І. Старинов писав, що радянським учасникам руху Опору в цьому регіоні буде важче діяти, ніж на території Німеччини.
7 квітня 1943 р. ЦК КП(б)У затвердив оперативний план бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р. Провідну роль в оперативному плані відводили «завданню супротивникові більш відчутних ударів по комунікаціях у західній і південно-західній частині України, посиленню партизанського руху в цих областях». Для цього було намічено перекинути до Вінницької, Кам’янець-Подільської, Дрогобицької, Львівської, Станіславської, Чернівецької областей радянські партизанські формування з території Полісся.
Подальші події засвідчили цілковиту нереальність цих планів. 27 квітня 1943 р. було видано черговий наказ ставки ОКВ (від нім. Oberkommando der Wehrmacht, нім. OKW) — Верховне головнокомандування вермахту) про боротьбу проти партизанів. Відповідно до цього документа в першій половині травня були атаковані партизанські формування, що базувалися вздовж адміністративного кордону України й Білорусії. Наприкінці червня розпочався масований наступ у районі Сарн і Коростеня, де в той час зосереджувалася більшість партизанських формувань Правобережжя. Частина з них встигла вийти з небезпечного району, решта ж зазнала важких втрат і була змушена відступити на територію Білорусії.
Ще більших втрат зазнали партизанські формування Сумщини й Чернігівщини. Під час наступу окупаційних військ у районі Брянських лісів були розбиті партизанські загони Сумщини під командуванням М. Бойка, С. Гнибіди, П. Логвина, К. Горюнова та ін. Загальні втрати партизанів становили близько 4500 осіб. А серед численних загиблих Чернігівського партизанського з’єднання був і командир М. Попудренко.
Зіткнувшись із посиленням протидії, партизанські командири під різними приводами всіляко зволікали з початком виконання бойових завдань. Для того, щоб змусити ватажків перейти до активних бойових дій, знадобилася особиста присутність у партизанських формуваннях керівників ЦК і УШПР. У квітні-липні 1943 р. на окупованій території побували секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко й група керівників УШПР на чолі з Т. Строкачем. Попри всі зусилля радянського командування, переважна більшість партизанських ватажків до літа 1943 р. лишалася пасивною. Найбільший протест спричиняла вимога просуватися на територію західноукраїнських областей. З усіх партизанських ватажків у рейд на Західну Україну погодився піти тільки командир Сумського партизанського з’єднання С. Ковпак.
Знаменитий Карпатський рейд Сумського з’єднання розпочався 12 червня 1943 р. З важкими боями воно пробилося на територію Станіславської області. Кілька разів ковпаківцям довелося проривати кільце оточення. Попри героїчні зусилля бійців та вмілі дії командування, виконати своє основне завдання — втриматися на території Прикарпаття — з’єднання С. Ковпака не змогло. Знищивши важке озброєння й розділившись на дрібні групи, радянські партизани були змушені прориватися до місць своєї постійної дислокації на Житомирщині.
Вище керівництво партизанського руху оцінило Карпатський рейд, який тривав понад 100 днів, як найвдаліший з усіх, які здійснювали партизани України. Однак реальні результати цієї операції були досить скромними. Ціною важких втрат (під час рейду загинуло 600 партизанів — близько третини особового складу з’єднання) ковпаківці спромоглися завдати незначної шкоди нафтовій промисловості регіону й здійснили низку диверсій на залізниці (було підірвано 19 ешелонів, 47 залізничних і шосейних мостів). Більш важливим стало політичне значення рейду: радянські партизани вперше за роки війни змогли засвідчити радянську присутність у регіоні й продемонстрували свою високу боєздатність. Однак у цілому ця воєнна операція показала, що західноукраїнські землі були недоступні для тривалого перебування радянських партизанських формувань.
Не виправдали сподівань ні масштаби, ні ефективність диверсійної діяльності радянських партизанів в Україні. Згідно зі звітом про роботу партизанських загонів України за весну-літо 1943 р. було підірвано 713 поїздів. Повідомлення німецьких військових установ свідчили про значно менші масштаби партизанських диверсій. Приміром, за даними командування оперативного тилу групи армій «Південь», за червень 1943 р. було зафіксовано 11 диверсій на залізницях та 11 випадків пошкодження ліній зв’язку. За серпень повідомляли про 34 диверсії на залізницях.
Більш дошкульним для німців було руйнування транспортної інфраструктури: підривання мостів, руйнування залізничних колій тощо. До найбільш вдалих акцій подібного штибу належить здійснений під час Карпатського рейду підрив з’єднанням С. Ковпака залізничного мосту через річку Гніздечна, яким щодоби проходило близько 70 ешелонів. Однак завдяки розвиненій залізничній мережі республіки противникові зазвичай вдавалося організувати рух альтернативними маршрутами на час, необхідний для ремонту.
Зростання чисельності партизанських формувань в Україні навесні-улітку 1943 р. також було нижчим за очікуване. Загалом станом на 1 серпня 1943 р. УШПР мав на постійному зв’язку 116 загонів і 31 партизанську групу, які налічували близько 25 000 бійців. За рахунок притоку добровольців вдалося створити 42 нові загони. Почасти повільне зростання чисельності партизанських сил було зумовлене важкими втратами внаслідок каральних акцій окупаційних військ. Іншою причиною вважають нестачу зброї: у багатьох загонах 30—60 % особового складу взагалі не мали озброєння. Проте центральне командування брало на себе лише забезпечення мінно-підривними засобами й відмовлялося постачати зброю, сподіваючись підштовхнути партизанських командирів до більш активної бойової діяльності. Вважали, що партизани мають забезпечуватися всім необхідним за рахунок ворога.
Загальна кількість стрілецької зброї, яку українські партизани одержали з радянського тилу, становила лише 33 % від озброєння, яке отримали білоруські партизани лише в 1943 р. Слід відзначити, що на середину 1943 р. серед усіх партизанів, які діяли на території СРСР, частка партизанських формувань України становила лише 15,7 %. Вище радянське керівництво було взагалі доволі скептично налаштоване щодо перспектив розвитку партизанського руху в Україні. У середовищі еліти СРСР були поширені уявлення про «зраду» українців і їхню загальну нелояльність до комуністичного режиму.
По-справжньому масовим процес поповнення партизанських загонів добровольцями став восени 1943 р., коли доля окупаційного режиму в Україні була вже вирішеною. Загалом станом на 1 січня 1944 р. у підпорядкуванні УШПР налічувалося 29 партизанських з’єднань (170 загонів) і 41 окремий партизанський загін, у складі яких перебувало, за різними даними, від 43 000 до 47 700 бійців. Ще 15 500 бійців перебувало в складі 76 загонів, які в жовтні-грудні 1943 р. опинилися в радянському тилу й були розформовані.
Значні партизанські сили були задіяні у звільненні Києва. Партизани допомагали Червоній армії заволодіти переправами через Дніпро, Прип’ять і Десну. Загалом партизани України захопили, організували й утримували 25 переправ, зокрема З — на Десні, 12 — на Дніпрі, 10 — на Прип’яті. Ці переправи відіграли важливу роль у захопленні плацдармів і подальших наступальних діях радянських військ.
До кінця 1943 р. цілі райони на півночі Житомирської, Рівненської, Волинської областей перебували під повним контролем радянських партизанів. «Партизанські краї», у яких ще до приходу Червоної армії була відновлена радянська влада, ставали базами для поповнення партизанських загонів та їх матеріально-технічного постачання. На території цих районів розташовувалися аеродроми, на які доставляли вантажі з радянського тилу. Надалі у зв’язку з просуванням Червоної армії перед партизанами України була повторно поставлена задача виходу в західні й південно-західні області республіки та на територію Молдавії.