Зрештою протягом березня-червня 1941 р., радянські спецслужби зуміли ліквідувати 38 оунівських повстансько-диверсійних груп, у яких налічувалося 273 учасники. Однак це була лише верхівка айсберга. ОУН(б) зуміла вистояти в боротьбі з НКВС. На момент початку німецько-радянської війни вона була доволі масовою й розгалуженою підпільною структурою, налічуючи 20 000 членів (без урахування активних прихильників), об’єднаних у 3300 низових організацій (станиць). 2190 станиць припадало на Галичину, 950 — на Волинь, 160 — на Буковину, Бессарабію й Наддніпрянську Україну. З початком бойових дій на Східному фронті ОУН вдалася до масштабної реалізації плану антирадянського повстання.
Повстання літа 1941 р. очолив тодішній крайовий провідник ОУН І. Климів (Легенда). Оунівці-нелегали перед початком війни здебільшого гуртувались у різних за величиною підпільних таборах, розташованих у важкодоступній місцевості. Частина членів організації, які працювали в радянських органах влади, на підприємствах і в установах, отримували індивідуальні завдання, пов’язані із саботажем, поширенням паніки й антирадянською агітацією.
Збройні виступи повстанських груп (згідно із задумом керівництва ОУН) починалися біля західного кордону й хвилею відкочувалися на схід, ідучи перед німецько-радянським фронтом. Така тактика дозволяла повсталим завдавати найболючіших ударів у безпосередньому тилу Червоної армії, що було важливим з огляду на співвідношення сил, а також сприяла збереженню неушкодженості власних загонів, які через кілька днів опинялися з німецького боку фронту.
Приблизно від 7—8 липня 1941 р. простежується чітка тенденція до зміни характеру повстансько-партизанського руху. Якщо в перші два тижні війни він здебільшого мав наступальний характер, то на межі другого й третього тижнів партизанські загони поступово перетворилися на самооборонну структуру, яка займалася охороною населених пунктів від залишків Червоної армії та численних ватаг дезертирів.
Повстання літа 1941 р. не набуло критичного розмаху у зв’язку зі швидким відступом Червоної армії з території Західної України. Однак воно продемонструвало потужність і силу націоналістичного руху, рішучість оунівців у боротьбі за досягнення кінцевої мети — створення української держави. Повстанці одразу ж після проходження фронту зуміли встановити українську владу в 187 з 200 районів західноукраїнських областей, у 26 районах Правобережної України, створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові та Луцьку. Унаслідок повстання в перші тижні війни оунівцям вдалося опанувати п’яту частину території тодішньої УРСР, організувавши на ній органи українського самоврядування. У боях із радянськими військами, які відступали, оунівці захопили 15 000 гвинтівок і 7000 кулеметів, десятки тисяч гранат і сотні тисяч набоїв. На полях битв вояки ОУН зібрали ще десятки тисяч одиниць зброї й сотні тисяч набоїв. Цей арсенал уже через півтора року було використано для створення перших з’єднань Української повстанської армії.
Акт 30 червня 1941 р. — спроба відновлення української державності
(І. Патриляк)
Намір виголосити у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, зародився в часи проведення Краківського великого збору ОУН(б) у березні-квітні 1941 р. Наявність в інструкції «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» (складеній у травні 1941 р.) чорнового варіанту тексту Акта проголошення Української Держави є вагомим свідченням того, що акцію у Львові готували не тільки без згоди нацистів, але й у глибокій конспірації, бо гітлерівські спецслужби майже за два повні передвоєнні місяці не зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(б), а тому події 30 червня 1941 р. стали для них громом серед ясного неба.
Намагаючись забезпечити максимальну легітимність дій похідної групи Я. Стецька, на яку було покладено завдання проголосити відновлення самостійності у Львові, керівництво ОУН(б) домоглося створення в Кракові Українського національного комітету, який об’єднав представників більшості емігрантських організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 р. «благословив» людей зі спеціальної похідної групи Я. Стецька на проголошення історичного акту. В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Подібним революційним шляхом реалізації права нації на самовизначення неодноразово послуговувалися національно-визвольні організації в різних куточках світу, і це не було підставою для сумнівів у повноцінності створених таким чином держав.
Уранці 30 червня 1941 р. до Львова, який уже покинули частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС, увійшла похідна група, що складалася з провідних діячів ОУН(б), на чолі безпосередньо із заступником С. Бандери Я. Стецьком. Протягом дня члени групи провели у Львові переговори з провідними діячами українського політичного руху довоєнного часу й запросили лідерів української спільноти міста на збори до будинку товариства «Просвіта». Збори розпочалися о 18.00. Саме на них було оприлюднено Акт проголошення української держави й повідомлено про створення тимчасового уряду — Державного правління, котре мало в майбутньому передати владу сформованому в Києві легітимному уряду.
Третій пункт львівської декларації проголошував подальшу тісну співпрацю з «Велико-Німеччиною», що «під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі», та із «союзною німецькою армією». Згодом це стало підставою для розмов про маріонетковість щойно проголошеної держави та оунівський колабораціонізм. Насправді поява знаменитого третього пункту акту, якого не було в первісній редакції документа від травня 1941 р., була насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня невпинно зростала. Це змусило Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу — згадати про Велико-Німеччину, А. Гітлера й вермахт. Подальший розвиток подій, пов’язаний з арештами лідерів ОУН(б), ліквідацією Державного правління та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм чи навіть узгодженість позицій із нацистами не йшлося, а всі згадки про Німеччину в акті від 30 червня 1941 р. були лише дипломатичною риторикою, котра не знайшла втілення в реальному житті й не врятувала націоналістів від нацистських репресій.
Розібравшись із ситуацією, у Берліні ухвалили рішення розпочати арешти «українських узурпаторів». 5 липня 1941 р. у Кракові було затримано С. Бандеру, якого після кількох допитів відправили в Берлін, де спочатку утримували під домашнім арештом, а згодом перевели до концтабору Заксенхаузен. Протягом 5—7 липня в тому ж таки Кракові гестапо арештувало ще кількох діячів Українського національного комітету, який «благословив» групу Я. Стецька на проголошення незалежницького акту.
9 липня 1941 р. гестапівці взяли під варту Я. Стецька і його помічника Р. Ільницького. Після допиту у Львові Я. Стецька переправили до Кракова, а потім — до Берліна. Українське державне будівництво тривало протягом тижня й було безжально розчавлене німецьким чоботом. Командування німецької армії отримало з Берліна суворі директиви: «Спроби українців встановити політичну незалежність у рамках Української національної держави та створити українську армію повинні бути припинені в зоні бойових дій. Військові органи влади не повинні пояснювати українцям своє ставлення до цього питання».
17 липня 1941 р. із Берліна в окуповані області України надійшла директива з наказом затримувати членів похідних груп ОУН, які, ідучи за лінією фронту, продовжували проголошувати Акт незалежності й створювати українську адміністрацію. Того ж дня у Львові та інших містах Західної України були зачинені офіційні видання ОУН(б). На допитах у Берліні С. Бандера та Я. Стецько відмовилися виступити із заявою про скасування акта від 30 червня. І навіть більше: 21 липня 1941 р. політичне бюро ОУН(б) у Берліні опублікувало меморандум, у якому акцентувало на тому, що проголошення самостійницької декларації вже стало «історичним фактом».