Загалом у самому факті підписання договору про ненапад не було б нічого надто неординарного чи протиправного, якби водночас не уклали таємний додатковий протокол. Цей документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність кількох незалежних держав. Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бесарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводства, заселені переважно поляками.
Після підписання угоди обидва диктатори залишилися задоволеними. А. Гітлер вважав, що домігся участі Кремля у війні проти Польщі та дружнього нейтралітету СРСР під час війни Німеччини з Францією й Британією. Німецький канцлер розраховував на швидкий розгром західних демократій і повернення німецьких дивізій на Схід для здобуття «життєвого простору», а більшовицький лідер бажав затяжної війни на Заході з подальшою радянізацією Європи. Як засвідчив розвиток подій, обоє прорахувалися у своїх планах.
Зважаючи на укладення угоди з Й. Сталіним, нацисти знову «заховали до рукава» «українську карту». Легіон Р. Сушка, передислокований до Словаччини в очікуванні вторгнення в Польщу, 25 серпня 1939 р. було заборонено використовувати під час бойових дій. До початку війни 1 вересня 1939 р. німці більше не згадували про «українську проблему»: Берлін мав нового, набагато вигіднішого союзника, з яким розрахувалися західноукраїнськими землями.
Українські землі під час Вересневої кампанії 1939 р.
(А. Руккас)
Польські урядові та військові кола, не маючи інформації про зміст таємного протоколу, досить спокійно сприйняли підписання радянсько-німецького договору про ненапад. Як свідчив начальник Головного штабу генерал В. Стахевич, польський уряд вважав, що «у майбутній війні Радянський Союз спочатку зберігатиме нейтральність. Причому ця нейтральність матиме для союзних держав прихильний характер». Таке припущення «підтверджувала низка заяв із боку представників радянського уряду». У зв’язку з цим практично всі свої війська поляки кинули на захід. Залишати на сході навіть мінімальні сили вважали недоцільним.
Через тиждень після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, 1 вересня 1939 р., німецькі війська почали широкомасштабний збройний наступ на польську державу, розв’язавши тим самим новий світовий конфлікт. Наприкінці першої декади вересня вони захопили західні регіони країни й швидко наближалися до лінії річок Вісла та Сян. Польським військам не вдалося втримати головну лінію оборони, а запланований контрнаступ резервної армії не відбувся. Німці прорвали фронт, і у велику «шпарину» в районі Ченстохови були кинуті значні танкові сили, які вже на восьмий день війни досягнули Варшави.
10 вересня головнокомандувач польських збройних сил маршал Е. Ридз-Сміґлий ухвалив рішення про відступ армії на нову оборонну позицію в південно-східних районах, яка мала проходити вздовж лівого берега Сяну, середньої течії Вісли й Вепшу, а потім ішла б до Бреста й далі поліськими болотами до кордону із СРСР. Проте події на фронті розгорталися за іншим сценарієм. Уже 11 вересня німці форсували Сян біля Ярослава, а в районі Кросценько вони вийшли на тили польських військ так, що вже наступного дня німецький моторизований загін стояв на підступах до Львова. Тож реалізувати план головнокомандувача зі стабілізації фронту на Сяні та середній Віслі виявилося неможливо. Тому 13 вересня маршал Е. Ридз-Сміґлий вирішив розпочати організацію оборони на «румунському плацдармі» — території між річками Стрий та Дністер й угорським та румунським кордонами. На цю територію планували відвести основні сили з центральних та південних районів країни й, спираючись на військові надходження з Франції (які мали бути скеровані до румунського порту Констанца), витримати кризу до початку наступу союзників на західному фронті.
У планах польського головного командування особлива роль була відведена львівському оперативному району, який мав стати передпіллям для «румунського плацдарму». Через цей район мали відходити за Дністер війська з Центральної Польщі. У зв’язку з цим для запобігання просуванню мобільних загонів противника до прибуття основних сил на далеких підступах до Львова планували створити вузли оборони, які б прикривали основні автомагістралі в західному та північно-західному напрямках. Проте вже 12 вересня з незахищеного південно-західного боку до міста підійшов моторизований розвідувальний загін німецької 1-ї гірської дивізії. Таким чином, не втримавши оперативний район, польське командування розпочало організацію оборони довкола Львова. Гарнізон на чолі з генералом В. Лянгнером отримав категоричний наказ боротися до останнього, оскільки маршал Е. Ридз-Сміґлий сподівався, що місто стане своєрідною перевалочною базою для військ, які відступатимуть на південь.
На час прибуття перших підрозділів противника у Львові було лише кілька піхотних та кулеметних взводів, хоча місцевий гарнізон мав потенційно великі людські ресурси: у запасному осередку 5-ї піхотної дивізії перебувало понад 6500 резервістів, але для створення з них бойових формувань бракувало зброї, боєприпасів та обмундирування. Протягом наступних днів відбувалося поступове нарощення сил обох сторін у районі Львова. Німецька 1-ша гірська дивізія була в повному складі. З польського боку до міста прибув транспорт із військами, які перекидали з північної ділянки фронту. Збільшення сил відбувалося також за рахунок формування на місці нових підрозділів. За пропозицією генерала М. Янушайтиса були створені добровольчі штурмові протитанкові загони, головною зброєю яких стали пляшки із запальною сумішшю, що дістали назву «львівські бензиняжі». Загалом львівський гарнізон налічував 20 піхотних батальйонів.
Реально оцінюючи власні можливості, командир німецької 1-ї гірської дивізії утримався від спроб захопити місто й розпочав облогу. Основними силами альпійські єгері закріпилася на висотах на північний захід від міста. Водночас на інших ділянках залишалися тільки слабкі відділи, які своїми активними діями успішно імітували присутність навколо Львова значної кількості військ.
У середині другої декади вересня внаслідок нових поразок на фронті стало зрозуміло, що на «румунський плацдарм» мають шанс пробитися лише три польські піхотні дивізії (11-та Карпатська, 24-га та 38-ма резервні), що перебували тоді в районі Перемишля. Однак генерал К. Соснковський, який очолював ці сили, не маючи зв’язку з головнокомандувачем і не знаючи про його задум, спрямовував свої війська на деблокування Львова замість того, щоб прориватися за Дністер. На своєму шляху польські дивізії завдали ворогові низку поразок. Так, у ніч із 15 на 16 вересня поблизу сіл Рогозне й Мужиловичі на Львівщині частини 11-ї Карпатської дивізії полковника Б. Прутара-Кетлінга розгромили елітну військову частину — моторизований полк СС «Германія». Німці зазнали значних людських та матеріальних втрат. Есесівський полк втратив усе своє важке озброєння, зокрема 8 польових гаубиць, батарею зенітних гармат, більшість мінометів та кулеметів, усі автомашини та артилерійські тягачі. Значну частину захопленої техніки було знищено на місці. Однак перемога далася великою ціною. Тільки в 49-му полку понад сто солдатів та 20 % офіцерів було вбито та поранено.
На самому «румунському плацдармі» відбувалася робота з формування військових з’єднань, які б тимчасово взяли на себе оборону річок Стрий та Дністер. Організація оборони в цьому районі була доручена генералові К. Фабрици. У його розпорядження була віддана група «Стрий» генерала С. Дембінського, яка на той час налічувала три полки та розвідувальний підрозділ. 15 вересня польські війська зіткнулися з передовими підрозділами німецької 57-ї піхотної дивізії, що просувалися до Стрию. Протягом наступних днів поляки здійснили низку контратак, затримавши подальший рух німців до нафтоносного району Дрогобича та Борислава й навіть вибивши їх зі Старого Самбора.