У середині квітня 1945 р. радянські війська почали Берлінську наступальну операцію. З німецького боку в цій битві довелося взяти участь також обом бригадам 2 УД УНА. У складі танкового корпусу «Герман Герінг» бригада «Вільна Україна» контратакувала фланг частин 2-ї армії Війська Польського (у складі 1-го Українського фронту). За успішний бій під Баутценом П. Дяченка нагородили німецьким Залізним Хрестом. 5 травня бригада отримала дозвіл відступити на південь для з’єднання з 1 УД УНА, однак у вкрай несприятливих умовах зробити це було вже неможливо. 7 травня «Вільна Україна» досягла Ельби в районі міста Тетчен. П. Дяченко наказав підлеглим пробиватися на бік американців, однак бригада потрапила в оточення Червоної армії. Воякам довелося з боями пройти чеські території, зайняті радянськими військами. До американської окупаційної зони потрапило не більш ніж 30 % особового складу бригади.
Піхотна бригада В. Пітулея витримала кілька атак радянських танкових груп на схід від Бранденбурга. Посилений наступ примусив вояків відступити до міста, де бригада зазнала значних втрат від застосування противником ракетних систем залпового вогню «Катюша». Зрештою окремі роти й взводи втратили зв’язок між собою та зі штабом бригади й потрапили в оточення. 8 травня завдяки наступу трьох батальйонів УВВ залишки бригади зуміли вирватися з оточення й відступити на захід. У боях уціліло менш ніж 40 % бригади. Більше пощастило воякам Т. Боровця. Бої за Берлін парашутна бригада перечекала в Чехії, а наприкінці квітня пішим порядком вийшла з Чеських гір до Баварії, де її вояки частково здалися в полон американським військам, а частково змішалися з німецьким цивільним населенням.
У південно-східній Австрії, де на той час перебувала 1 УД УНА, теж розпочалися вирішальні бої. Згідно з наказом групи армій «Південь» від 31 березня 1945 р., дивізія потрапила в оперативне підпорядкування 2-ї танкової армії. Наступного дня 1 УД УНА розпочала наступ із метою закрити прорив військ 3-го Українського фронту в районі населених пунктів Фельдбах і Гляйхенберг (неподалік від міста Грац). Після швидкого й вдалого наступу 1 УД УНА розпочався новий контрнаступ радянських військ. В останні дні війни деякі вояки дивізії демонстрували приклади героїзму. Наприклад, поручики В. Козак та О. Чучкевич за бої під Гляйхенбергом отримали Залізні Хрести І класу. У кожного з них це вже був другий Залізний Хрест, а свої перші (II класу) вони отримали за битву під Бродами в липні 1944 р.
У другій половині квітня П. Шандрук у супроводі чинів головного управління СС, які опікувалися справою УНК, прибув до 1 УД УНА в Австрії. Генерал перебрав командування й привів до присяги резервні полки дивізії. За його наказом вояки замінили німецькі відзнаки на українські. П. Шандрук планував повну українізацію дивізії разом із заміною німецького командного складу на український. При командуванні УНА перебував полковник Армії УНР М. Крат, якого планували призначити командиром 1 УД замість Ф. Фрайтага. Підрахунки виявили, що німці становили близько 11 % особового складу. Після ознайомлення із ситуацією в штабі дивізії П. Шандрук відмовився від початкового плану негайного звільнення німецьких вояків.
8 травня за погодженням із німецьким командуванням дивізія почала відступ на захід, щоб здатися англо-американським військам. Вислані наперед парламентарі встановили контакт із 8-ю британською армією, що наступала на Австрію з Італії. Окрему делегацію відправили до В. Андерса — командира 2-го польського корпусу 8-ї армії. У листі до польського генерала було наголошено, що багато українських вояків та офіцерів мали перед війною польське громадянство й захищали Польщу у Вересневій кампанії 1939 р. Розрахунок виявився правильним: В. Андерс понад усе прагнув збільшити чисельність своїх військ і активно зараховував до корпусу лояльних військовополонених. Для багатьох це виявилося порятунком від насильницької видачі радянським органам безпеки.
Несподіваний наступ танкового підрозділу Червоної армії з району австрійських міст Брук і Леобан назустріч югославським військам, які просувалися з Клагенфурта, розділив 1 УД УНА на дві частини. Перша разом із П. Шандруком і командуванням відступила в напрямку міста Тамсвег, де була інтернована американськими військами, а друга, чисельно більша, на чолі з М. Кратом здалася британцям у місті Філлах. Відступаючи, частини дивізії проходили територією, яку контролювали югославські партизани. На думку американського дослідника Дж. Армстронга, ця обставина могла посприяти кращому ставленню британців до УНА. Справа в тому, що командування 8-ї армії не змогло домовитися з Й. Броз Тіто про демаркаційну лінію в Італії та Австрії. Комуністичні югославські війська не збиралися зупинятися й наступали, загрожуючи збройним зіткненням із британцями. У цій ситуації українська дивізія, можливо, відіграла роль тимчасового буфера, чим зробила послугу британському командуванню.
Після капітуляції вояків 1 УД УНА інтернували в таборах для військовополонених в Австрії, Північній Італії й частково в Південній Баварії. Найважливішим питанням було, чи збираються англо-американські союзники видати українців Й. Сталіну, як це вже вчинили з керівництвом КВНР та козаками[47]. Уся українська громада — від американської діаспори до ієрархів Ватикану — розгорнула активну роботу, щоб не допустити видачі дивізії та інших формувань УНА. До різних інстанцій союзників надійшли десятки меморандумів із поясненням характеру Української національної армії та протестами проти примусової репатріації до СРСР. З відповідними заявами зверталися П. Шандрук, представники УГВР, кола ДЦ УНР і гетьманського руху. Зрештою вояків 1 УД УНА не видали радянським репатріаційним місіям. Певну роль відіграло також польське громадянство вояків-галичан перед 1939 р. Менше пощастило деяким підрозділам УВВ, до бійців яких були застосовані угоди Ялтинської конференції.
Протягом 1945 р. із європейських країн до СРСР було репатрійовано близько 2 000 000 осіб. Вони проходили через фільтраційні табори; багатьох заарештували, чимало виданих були розстріляні на місці або вчинили самогубство. Заарештовані (а часом і викрадені спеціальними оперативними групами) емігранти потрапили до радянських в’язниць і ГУЛАГу. Інша доля чекала на тих, кому вдалося залишитися в Європі. Табори полонених українських вояків розташовувалися поруч із численними таборами цивільних українських біженців, які категорично відмовилися повертатися й дістали статус переміщених осіб, або Ді-Пі (від англ. displaced persons — DP). Табори Ді-Пі перебували під опікою Адміністрації ООН з допомоги та відновлення, а також благодійних установ української діаспори. У повоєнній Європі українські біженці утворювали цілі колонії, що жили власним громадським, культурним і політичним життям. У них перебувало понад 200 000 осіб. Протягом другої половини 1940-х рр. табори полонених та переміщених осіб були поступово розформовані, а їхні жителі поповнили українську діаспору на Заході.
Створення OOH і «вихід» УРСР на міжнародну арену
У відносинах із західними союзниками з антигітлерівської коаліції Й. Сталін неодноразово використовував українське питання для досягнення геополітичних цілей. Під час дискусій із приводу західного кордону СРСР (цього разу вже не з німцями, а із західними союзниками та польським еміграційним урядом) Москва обстоювала своє право на територіальні здобутки 1939 р., посилаючись на волю українського народу, який зазнав великих втрат у війні, а також на британську «лінію Керзона» 1920 р. Тодішній керманич Радянської України М. Хрущов пішов іще далі й на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві в березні 1944 р. заявив, що український народ буде домагатися включення до Радянської України «одвічних земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав». 20 липня того ж року М. Хрущов звернувся до Й. Сталіна з проектом створення Холмської області УРСР, однак вождь обрав «компромісне» розв’язання питання польського кордону.
Розвиток подій на фронтах у 1944—1945 рр. засвідчив, що ніхто із західних союзників СРСР не мав важелів впливу на ухвалення Кремлем рішень щодо своїх кордонів, а сталінська риторика про «національне самовизначення» тільки пом’якшувала грубу констатацію права переможця. Аналогічним чином восени 1944 р. Москва ухвалила рішення про приєднати до УРСР Закарпаття. Чехословацькому уряду не залишалося нічого іншого, як формалізувати передачу своєї території угодою 29 червня 1945 р.
47
На виконання угод Ялтинської конференції в травні-червні 1945 р. британці видали Радянському Союзу 40 000 — 60 000 вояків і членів родин Козацького стану та 15-го козацького кавалерійського корпусу військ СС. Ці козаки належали до збройних сил КВНР і після капітуляції перебували в австрійському місті Лієнц, неподалік від місця інтернування 1 УД УНА.