На початку 1944 р. Й. Сталін вирішив формально підвищити статус союзних республік. За результатом ухвал X сесії Верховної Ради СРСР 1 лютого було внесено зміни до Конституції СРСР, які передбачали перетворення наркоматів оборони й закордонних справ із загальносоюзних на союзно-республіканські. Окремі республіки дістали право створювати власні оборонні та зовнішньополітичні відомства. Було відзначено, що це сприятиме посиленню оборонної могутності СРСР, розширенню міжнародних зв’язків та зміцненню співпраці Радянського Союзу з іншими державами. Напевно, невипадково рішення про підвищення політичної суб’єктності 16-ти союзних республік[48] було прийняте після ухвал Тегеранської конференції в листопаді-грудні 1943 р. про створення в майбутньому Організації Об’єднаних Націй. Кремлівське керівництво вирішило використати національне питання для здобуття додаткових мандатів у головній міжнародній асамблеї.
5 лютого 1944 р. народним комісаром закордонних справ УРСР призначили письменника й драматурга О. Корнійчука[49], а 11 березня того ж року посаду наркома оборони Радянської України обійняв генерал-лейтенант В. Герасименко[50]. Він був одним із нечисленних радянських генералів-українців, які не соромилися свого походження й розмовляли рідною мовою.
Якщо військовому відомству від початку було відведено суто декоративну роль, то зовнішньополітичне мало виконувати важливу для Москви функцію. Не дивно, що вже в липні 1944 р. замість показного українця О. Корнійчука наркомом призначили досвідченого діяча Комінтерну Д. Мануїльського. За свідченням американського дипломата Е. Стеттініуса, під час Ялтинської конференції в лютому 1945 р. Й. Сталін жалівся Ф. Рузвельту, що вважає становище в Україні складним і непевним. Радянський вождь переконував, що надання УРСР права голосу в ООН — це питання збереження єдності Радянського Союзу. Урешті-решт західні союзники відкинули пропозицію надати місця в організації всім 16-ти республікам, але погодилися зробити виняток для України й Білорусі. УРСР разом з іншими 50 країнами стала засновницею ООН. На цьому зовнішньополітична роль республіки вичерпувалася, адже Д. Мануїльський не зміг встановити дипломатичних відносин навіть із країнами «народної демократії».
Радянське керівництво намагалося використовувати конституційні перетворення і як потужний козир у протидії сепаратистським рухам у СРСР, зокрема й українському націоналізму. У своєму виступі у Верховній Раді СРСР від 1 лютого 1944 р. нарком закордонних справ В. Молотов відверто наголошував, що децентралізація зовнішньополітичної діяльності є «новим кроком у вирішенні національного питання в СРСР». Зміни до Конституції УРСР супроводжувалися потужною пропагандистською кампанією. Лише в Харкові у зв’язку з цими подіями було проведено 662 мітинги, у яких узяло участь понад 170 000 осіб.
Ці зміни були також елементом загравання з українською радянською інтелігенцією, яка сприймала їх як безумовний крок на шляху розбудови української державності. Але ілюзії досить швидко розвіялися.
Нарком В. Герасименко весь час залишався фактично «весільним генералом». Згідно з Положенням про народні комісаріати оборони в союзних республіках, затвердженим у червні 1944 р., республіканські наркомати не мали права керувати військами, розташованими на їхній території. Функції наркоматів дублювали діяльність народного комісаріату оборони СРСР, однак останній мав реальну владу. В. Герасименко, який спочатку щиро повірив у власну роль, неодноразово звертався до вищого державного керівництва з клопотаннями переглянути компетенцію свого відомства. Пошуки правди завершилися восени 1945 р. переведенням генерала на посаду заступника командувача Прибалтійським військовим округом із військово-навчальних закладів. Справи наркомату оборони УРСР здали в архів, хоча формально відомство проіснувало до ухвалення нової радянської конституції в 1977 р.
Завершення війни призвело до згортання лібералізації в національному питанні. Українська інтелігенція була вкотре звинувачена в проявах «буржуазного націоналізму». Сталінізм зміцнів та повернувся на свої звичні рейки тотального контролю й придушення інакодумства.
Поразка Японії — фінальний акорд Другої Світової Війни
(Яна Примаченко)
Вступ СРСР у війну з Японією
Ненадійність пакту про нейтралітет між СРСР та Японією, укладеного ще 13 квітня 1941 р., змушувала Радянський Союз тримати на Далекому Сході 40 дивізій протягом усієї Другої світової війни. Майже стільки США та Великобританія разом використовували на Тихоокеанському театрі бойових дій. Така обережність Радянського Союзу була небезпідставною. Японське військове керівництво мало спеціальний план нападу на СРСР, відомий як «Кантокуен» («Спеціальні маневри Квантунської армії»). Вичікуючи зручного моменту для нападу, японське командування кілька разів вдавалося до корекції цього плану.
На початку літа 1945 р. японці різко активізували свою діяльність на кордоні із СРСР. Це виразно свідчило про підготовку до війни з Радянським Союзом. Японське військове командування в Маньчжурії та Кореї оголосило загальну мобілізацію всього чоловічого населення віком від 19 до 40 років, сформувало добровольчі загони польової жандармерії, підпорядкувало залізниці військовому керівництву, створило головний штаб BMC, штаб командувача ВПС та два штаби головнокомандувачів сухопутних сил. У результаті цих заходів було мобілізовано близько 20 000 000 осіб. Однак перспективи війни на два фронти не тішили японське керівництво, яке намагалося врегулювати відносини із СРСР дипломатичним шляхом. Але Радянський Союз уже був зв’язаний міжнародними зобов’язаннями перед союзниками.
Під час Кримської конференції одним із пунктів порядку денного була участь СРСР у війні з Японією. Й. Сталін пообіцяв долучитися до бойових дій на Далекому Сході через 2—3 місяці після завершення війни в Європі, але висунув вимоги, згідно з якими СРСР мав отримати колишні володіння й права Російської імперії, втрачені ще під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. Ішлося про повернення військово-морської бази в Порт-Артурі (нині м. Люйшунь) і Південного Сахаліну та включення до складу Радянського Союзу Курильських островів. Окрім того, СРСР вимагав контролю над китайською Чанчуньською залізницею та збереження свого впливу в Монгольській Народній Республіці.
У липні 1945 р. японське керівництво на чолі з прем’єр-міністром К. Судзукі відкинуло умови Потсдамської декларації про припинення військових дій і капітуляцію. Виконуючи взяті на себе перед союзниками зобов’язання, СРСР 8 серпня 1945 р. оголосив війну імператорській Японії.
Українці в радянсько-японській війні
Головною ударною силою японців у Маньчжурії та Кореї було Квантунське угруповання загальною чисельністю понад 1000 000 осіб. До його складу входили власне Квантунська армія (750 000), армія Маньчжоуго[51] (118 000), війська внутрішньої Монголії (112 000), війська в Кореї (210 000) та на території Південного Сахаліну й Курилів (20 000 осіб). Вони об’єднувалися в 1-й, 3-й і 17-й фронти, 7 польових і 2 повітряні дивізії. Окрім того, була створена Сунгарійська річкова флотилія. Японський флот мав на озброєнні близько 3300 кораблів, зокрема 19 ескадронних міноносців і 38 підводних човнів.
Театр бойових дій охоплював величезну територію площею 1 500 000 км2, а район морських операцій Тихоокеанського флоту простягався на 75 000 км. Надзвичайно несприятливим був рельєф місцевості, представлений гірськими хребтами (Великий Хінган — на заході, Ільхурі-Амлін і Малий Хінган — на півночі, Східно-Маньчжурська гірська система — на сході) та широкими повноводними річками (Амур, Аргунь, Уссурі), які перекривали всі шляхи з Монголії, Забайкалля, Приамур’я та Примор’я до центральних районів Маньчжурії. Важкими були й кліматичні умови.
48
3 31 березня 1940 р. до 16 липня 1956 р. у складі СРСР існувала Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка. Створена після Зимової війни, у 1956 р. вона була перетворена на Карельську АРСР у складі РСФРР.
49
Серед інших «письменницьких» призначень того часу було, наприклад, затвердження П. Тичини на посаді наркома освіти УРСР.
50
На початку свого існування УРСР уже мала власні оборонне й дипломатичне відомства. Останнім наркомом воєнних справ України був М. Подвойський (до серпня 1919 р.), а останнім наркомом закордонних справ — X. Раковський (до липня 1923 р.). Військових та зовнішньополітичних прерогатив, навіть суто формальних, уряд Радянської України позбавили в процесі централізації ленінської держави.
51
Маньчжоу-Го — маріонеткова держава, утворена Японією в 1932 р., після завоювання Маньчжурії. До її складу входили три північні китайські провінції: Ляонін, Дзелінь (Гірін), Хейлундзян. У березні 1934 р. Пу І — останній імператор Китаю з династії Цін — був проголошений імператором Маньчжоу-Го. Реальна влада належала японській Квантунській армії.