Унаслідок війни змінився також етнічний баланс жителів українських міст. У містах Сходу та Півдня України посилився й зміцнився російський елемент (який був дещо витіснений в роки українізації та колективізації, коли в міста Сходу й Півдня прибувало українське селянство). Натомість у містах і містечках Центральної України українці стали панівним етносом після нацистського винищення євреїв, а на Західній Україні замінили в містах репатрійованих поляків, румунів, чехів, угорців та загиблих євреїв.
Важливим підсумком Другої світової війни для України було формування її сучасних західних і південно-західних кордонів. Одразу ж підкреслимо, що Й. Сталін зовсім не прагнув забезпечити «українську соборність»: у питанні формування кордонів УРСР він виходив зі стратегічних міркувань радянської політики. Диктатор без вагань залишив за межами Радянської України одвічні українські землі Холмщину, Підляшшя, Грубешівщину, Ярославщину, Перемишльщину, Лемківщину, Пряшівщину, Берестейщину, Пінщину, Мармарощину й частину Буковини. Майже мільйон українців було покинуто в прикордонних регіонах сусідніх з Україною держав. Близько 500 000 із них упродовж 1944—1951 рр. (здебільшого примусово) виселили до України, а інші були приречені на поступову, але невпинну культурну асиміляцію та зникнення. За межами радянської України Й. Сталін також залишив важливі міські центри, які ще в добу Середньовіччя належали Галицько-Волинській державі: Холм, Берестя, Дорогочин, Турів, Пінськ, Перемишль, Ярослав, Сянок тощо. Цинізм радянського вождя в питанні визначення нового українського кордону дуже чітко простежується на прикладі передання Білоруській РСР великого масиву земель Полісся, які заселяли українці (на південь від річки Прип’ять) і який легко можна було приєднати до УРСР; а також під час «торгівлі» українськими етнічним землями з Польщею.
Нагадаємо, що через п’ять тижнів після початку німецької агресії, 30 липня 1941 р., радянські дипломати підписали спеціальну угоду з еміграційним урядом Польщі, у якій визнали неправомірними радянсько-німецькі договори від 1939 р. і таким чином нівелювали правомірність приєднання до СРСР західноукраїнських і західнобілоруських земель. Тільки наприкінці 1941 р., коли вдалося зупинити німецьке просування до Москви, радянські дипломати знову почали заявляти про «невизначеність» майбутнього кордону з Польщею. І лише після Сталінградської битви радянська сторона змусила американців та англійців змиритися з фактом територіальних змін у колишній Польщі. Однак Й. Сталін без особливої дискусії погодився на встановлення в якості нового кордону так званої «лінії Керзона», про яку на Тегеранській конференції згадав В. Черчілль. Тобто радянський диктатор не зробив спроби переконати своїх візаві в необхідності визначити кордон за етнічним принципом і пожертвував деякими українськими землями на користь майбутньої польської держави. І хоча під час подальших переговорів із поляками в 1944—1945 рр. Й. Сталін неодноразово прикривався риторикою про «єдність» українських і білоруських земель, він так і не зробив жодного кроку для ініціювання передання Україні всіх її етнічних земель, тоді як РРФСР «розжилася» навіть територією Східної Прусії (із Кенігсбергом включно) та окремими районами Фінляндії, Естонії й Латвії.
Таку саму політику, як у питанні українсько-польського кордону, Й. Сталін провадив і щодо розмежування українських і чехословацьких та українських і румунських територій. Так, прагнення українців Пряшівщини приєднатися до України не було реалізоване. Не зважали на етнічний принцип і під час встановлення українсько-румунського кордону. Залишаючи в кожній із навколишніх держав-сателітів СРСР українську національну меншість, Й. Сталін тим самим формував додатковий важіль впливу на уряди країн «народної демократії», приховуючи у своєму рукаві «козирну» українську карту. Водночас Кремль зосереджував під своїм контролем основні українські землі, що виключало можливість появи нового «українського П’ємонту» за межами Радянського Союзу й не дозволяло будь-якій зарубіжній державі використовувати українське питання у власних інтересах.
Таким чином, цілком очевидно, що «куца» сталінська «соборність» України, формальне місце в ООН, фіктивні наркомати закордонних справ і оборони, створені в Києві наприкінці війни, не були здобутками, адекватними тим колосальним жертвам, які принесли українці в роки Другої світової війни. Однак найважливіше те, що геополітичні зміни, до яких спричинилася ця війна, не надали Україні повноцінної незалежності. Відчайдушні спроби українських самостійницьких кіл змінити ситуацію зазнали фіаско. Довголітня вперта боротьба національного збройного підпілля була розчавлена радянським режимом, і Україна повернулася на «довоєнну орбіту» як обмежена у своїх правах адміністративно-територіальна одиниця Радянського Союзу. Український народ, який формально зарахували до переможців, у повоєнний період продовжували систематично винищувати депортаціями, голодом, асиміляцією тощо.
Одразу ж після повернення до України радянська влада потурбувалася про створення єдиного, загального «образу» війни й про формування уніфікованої колективної пам’яті з чітко визначеними героями й ворогами. У новостворюваному міфі про війну українцям була відведена роль молодшого брата, який зумів «визволитися з допомогою великого російського народу». Нашим співвітчизникам одразу ж вказували на їхнє місце, щоб ні в кого не виникло бажання згадати правду.
25 травня 1945 р. Й. Сталін на офіційному прийомі в Кремлі підняв тост за здоров’я російського народу — «найвидатнішої нації» й «керівної сили Радянського Союзу», народу «з ясним розумом, стійким характером і терпінням». Диктатор подякував росіянам, які вірили в «правильність політики свого уряду» і завдяки цьому стали вирішальною силою, яка «забезпечила історичну перемогу над ворогом». Жоден інший народ СРСР не удостоївся від Й. Сталіна теплого слова за принесені жертви. Усі нації в очах радянського вождя були «підозрілими», потенційними «зрадниками». Такий тост Й. Сталіна уможливив поширення чорносотенного російського шовінізму в повоєнному СРСР і створення російськоцентричної моделі історії Другої світової війни. Саме цю старанно відредаговану й препаровану версію подій насадили повоєнним поколінням, і вона є панівною в масовій свідомості українського суспільства.
До 1947 р. усі великі міста СРСР були «очищені» від інвалідів війни — прямого докору режиму. Їх масово знищували або вивозили в провінцію, де полишали на повільну смерть. До 1955 р. більшість інвалідів війни вимерла фізично. Під час офіційних заходів та урочистостей постійно слухали тих самих ветеранів, ретельно відібраних для публічних промов і навчених говорити стандартну «правду» про війну. Справжні учасники бойових дій скромно «догорали» по сільських хатах і тісних комуналках, а бійці «загороджувальних загонів» пишалися на парадах своїми «бойовими» нагородами. Дивлячись на увесь цей великий фарс, О. Довженко ще в 1946 р. із гіркотою відзначив: «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі, запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки неухильні <...> О світе лихий! Що тобі до них? <...> І будь проклятий всяк, хто п’є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».
Література та інші джерела
Бабин Яр : Масове убивство і пам’ять про нього : Матеріали міжнародної наукової конференції, 24—25 жовтня 2011 р., м. Київ. — К.: Укр. центр вивч. історії Голокосту, Громад, к-т для вшанування пам’яті Бабиного Яру, 2012. — 256 с.
Бекирова Г. Крымскотатарская проблема в СССР (1944—1991) / Г. Бекирова. — Симферополь : Оджакъ, 2004. — 332 с.