Для проведення в Польщі підривної діяльності німці сформували спеціальний Український Легіон, який планували перекинути в Галичину через Словаччину або повітряним шляхом. Передбачалося, що сили того підрозділу будуть зміцнені партизанськими групами ОУН і українського походження дезертирами з Польської Армії. Легіон налічував близько шестисот вояків, згрупованих у два курені (батальйони). Командував ними полковник Роман Сушко. Абвер оцінював, що у вересні 1939 року має на терені Східної Галичини близько чотирьох тисяч озброєних українських бойовиків, готових до збройного виступу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб після початку війни «очистити» Станіславське воєводство від польських армії та поліції й опанувати лінію Дністра, Заліщиків, Галича, Миколаєва та Самбора, перерізавши залізничний маршрут Самбір-Сянік-Новий Сонч.
Укладення союзу з СРСР змінило ставлення німців до українських самостійницьких прагнень. Якщо до 23 серпня вони мали намір використати українських націоналістів у значних масштабах, то пізніше, щоб не дратувати нового союзника, вирішили вдатися до цього лише у крайньому разі. Проте СРСР затягував свій вступ у війну, й у зв’язку з цим знову постало питання про українське повстання. 12 вересня 1939 року в Єловій у Сілезії відбулася нарада, на якій обговорювалася така можливість. Фельдмаршал Кайтель представив тоді три варіанти подальшого розвитку ситуації: розподіл теренів Польщі між III Райхом і СРСР, створення усіченої зусібіч невеликої польської державки, з якою було б укладено мирну угоду, врешті, передача Віленщини Литві та створення на теренах Східної Галичини й Волині західноукраїнської держави. Як пише Ришард Тожецький: «Абвер мав інспірувати винищення євреїв і поляків, вчинене руками оунівців і спровокованого населення. То була ідея Гітлера, що називалася «Flurbereinigung» (очищення території від небажаних елементів)»[21]. Подальший брак радянської реакції зумовив, що через кілька днів було дано умовну згоду на початок повстання. 15 вересня відбулася зустріч адмірала Вільгельма Канаріса з Андрієм Мельником, а відтак голова ОУН заходився комплектувати склад майбутнього уряду України, проте 17 вересня почався радянський наступ.
Між тим, 12 вересня 1939 року німецькі підрозділи підійшли до Львова. Хоча спроба опанувати місто з ходу не вдалася, місцеві боївки ОУН сприйняли появу Вермахту як заклик до антипольських виступів. У ніч із 12 на 13 вересня українські повстанці захопили Стрий. У наступні дні виступи трапилися у всіх повітах, населених етнічно змішаним населенням. Сутички були зафіксовані під Миколаєвом і Жидачевом, де повстанці захопили два мости через Дністер — автомобільний у Дем’янці та залізничний у Розвадові. В Миколаєві було захоплено поліцейський відділок, а члени ОУН і «патріотична молодь» перейняли владу в місті та роззброювали польських солдатів, які проходили ним. В околицях з’явилися українські партизанські загони, які атакували та роззброювали польських вояків. Тільки у Дрогобицькому повіті їх було п’ять.
Втім, Польська Армія та державна поліція у відповідь удалися до рішучих дій, доволі хутко опанувавши ситуацію. Більшість диверсій були придушені (додамо, з усією суворістю), хоча, не без опору. Підпоручник Кароль Вітольд Дашкевич згадував:
15 IX [...] я отримав наказ вирушити з 50-ма кращими вояками до села Надітичів, де 2 роти поліції зранку атакували село. [...] боронилося аж до вечора до год. 19.00. Коли я під’їжджав, село вже було захоплене із втратами поліції 7 убитих і 20 важко поранених. Село була спалене. Спіймані піп [греко-католицький священик. — Ґ. М.] і вчитель розстріляні. 16 IX [...] подальший наступ на Миколаїв, який був зайнятий без пострілу. Українці втекли в ліси, що тягнуться аж до Львова[22].
Найбільша хвиля диверсій, 17 вересня 1939 року, охопила вже всі Креси. Одразу ж після перетину польського кордону Червоною Армією активізувалася радянська диверсійна мережа. Інспіровані комуністами оперативні заходи, окрім короткострокових військових цілей, мали передусім демонструвати «палке прагнення» українських і білоруських, а також єврейських мешканців Кресів включити їх у кордони «батьківщини світового пролетаріату». В наказі № 005 Воєнної ради Білоруського фронту читаємо:
21
Ryszard Torzecki, Kwestia ukraińska w polityce III Rzeszy 1933–1945, Warszawa 1972, s. 189.