Невдовзі УПА помстилася. У ніч із 14 на 15 липня сотня Романа Гробельського «Бродича» за підтримки боївки Служби Безпеки напала близько півночі на Вовковиї. Упівцям вдалося заскочити й відтіснити польські варти. Раптовою атакою вони підійшли на відстань 30 метрів від плебанії, де містився штаб комендатури Прикордонних Військ і міліцейське відділення, проте їх зупинив інтенсивний кулеметний вогонь. Бій тривав кілька годин. «Тим часом, коли 2 групи бандерівців атакували к[оманду]вання ВП і міліцейське відділення, третя група палила хати поляків і вбивала польське населення. По-варварськи були замордовані ножами 10 осіб, у тому числі порізана ножем трирічна дівчинка»[343]. Згоріли шістдесят будинків. З-поміж військових загинув один офіцер і міліціонер, кілька отримали поранення. «З мирних жителів були убиті 11 осіб, у тому числі 3 українців, одна дитина, а 7 були із села Терка, й серед них був родич одного з бандитів»[344]. Двоє упівців загинули, а 4–5 зазнали незначних поранень.
До середини 1946 року успіхи ВП в боротьбі проти українських партизанів були незначними. Більшість облав закінчувалися нічим. Однак улітку військові ужили нову тактику, пристосовану до партизанських методів. Окремі оперативні групи, шукаючи слідів партизанів, прочісували ліси та села. Завдяки цьому армія нарешті почала добиватися успіхів. Найбільший із них припав 70-особовому підрозділові ВП під командуванням поручника Блажея 24 серпня 1946 року. Поляки заскочили зненацька сотню «Хріна», яка відпочивала в Хотіні. Незважаючи на чисельну перевагу українців, вони, не зазнавши втрат, убили двадцять чотирьох упівців, а двох захопили в полон. Восени того року «Хрін» зазнав чергової поразки, втративши добре споряджений табір на Хрищатій. Ці та інші дії ВП підірвали силу й моральний дух українських партизанів, проте цілком не вдалося знищити жодної сотні УПА.
Діяльність українських партизанів спонукала Польську селянську партію передати КНР запит щодо створення спеціальної комісії, яка б розслідували ситуацію в Ряшівському та Люблінському воєводствах, на теренах, де діяли українські партизани. ПСелП в такий спосіб виразно напалася на комуністів за їхню бездіяльність в цьому питанні. Комісію врешті так і не створили, а міністр державної безпеки Станіслав Радкевич у відповідь ствердив: «Коли йдеться про політичний сенс запиту ПСелП, то мушу заявити, що він має особливий присмак. Постає запитання, чому ПСелП вносить цей запит, але обмежує проблему безпеки тільки теренами Ряшівщини та Люблінщини [...]. Йдеться [...] тільки про справу українських банд. Для нас, демократичного табору важливо очистити терен від банд будь-якої реакції, неважливо, чи то української, чи польської, очистити від українських і польських банд»[345]. Висловлювання Радкевича є найкращою ілюстрацією того, як польські комуністи ставилися до проблеми боротьби з УПА. Головним ворогом була для них не УПА, а польське підпілля та опозиція. У спеціальному звіті, підготовленому навесні 1946 року Верховним Командуванням Війська Польського, УПА окреслена як така, що має «радше тимчасовий характер». «Більш сталий характер, — читаємо далі в тому звіті, — (і схоже, вона буде тривалою) має діяльність реакційних банд НЗС і АК. Вони утворюють найвищу концентрацію банд і становлять основну небезпеку [...] особливо під час виборчої кампанії»[346]. Командування ВП вважало, що проблема УПА вирішиться сама собою після від’їзду до СРСР українського населення.
Українці та лемки, які залишилися в Польщі, після офіційного завершення виселень в Україну хутко дійшли до висновку, що діяльність ОУН і УПА втратила сенс. Партизани дедалі менше мали підтримку місцевого населення. Українці вважали, що вже не слід провокувати поляків, найгірше минулося, тож настав час для спокійного життя. Командування УПА оцінювало, що українське населення «хоче передовсім спокою. Пограбоване, розорене, стероризоване, воно хоче перепочити, хоче повернутися до нормальних засад господарювання»[347].
Найменшу підтримку УПА мала серед лемків, які мешкали на Низькому Бескиді. Восени 1945 року в тому регіоні існувала тільки нечисленна організаційна мережа, що налічувала не більше ніж кількадесят членів. Цієї ситуації не змінили рейди потужніших груп ОУН-Б і УПА, влаштовані в жовтні 1945 і червні-липні 1946 року. Дуже часто населення вважало своїм обов’язком інформувати владу про появу в них «людей з лісу». Звіт УПА так оцінював цей стан справ: «Населення не звертає уваги на наш рух. Не вірить у наш успіх і [...] ставляться до нас із легковажністю [...]. Пропаганда нічого тут зробити не зможе, бо населення тут не цікавиться ні книжкою, ні газетою»[348]. А так, у свою чергу, описував становище лемків підполковник Ґергард:
344
CAW, IV 521.8.55, 8 Dywizja Piechoty, Meldunek specjalny o napadzie banderowców w m. Wołkowyja w dniu 15 VII 1946 r.
345
Sprawozdanie stenograficzne z posiedzeń Krajowej Rady Narodowej w dn. 20, 21, 22 i 23 września 1946 r., Warszawa 1946, s. 475–476.
346
Ignacy Blum, Z dziejów Wojska Polskiego w latach 1944–1948, Szkice i dokumenty, Warszawa 1968, s. 54.