Після здійснення селекції депортованих спрямовували на вантажні станції, звідки їх відправляли залізницею на Захід. При укладенні списків на транспортування мешканців окремих сіл розділяли й скеровували в різні куточки Набутих Земель. Перший транспорт вирушив 29 квітня від залізничної станції Щавне в Бещадах, а через кілька днів, 3 травня, дістався до Слупська. Проте, не всі транспорти рухалися так справно — іноді поїздка тривала понад два тижні. Через брак належної кількості вагонів у них часто панувала велика тіснява. Важкі умови подорожі зумовили смерть принаймні двадцяти семи осіб, переважно літніх людей і немовлят.
Під час операції були депортовані також незручні для комуністичного режиму... поляки. Тільки в районі Перемишля подібна доля спіткала кільканадцять польських сімей, «цілком, — як це окреслив генерал Моссор, — прогнилих внаслідок пропаганди ПСП і НЗС»[354]. Не відомо, як багато поляків постраждали внаслідок переселень, але їх було менше, ніж спершу пропонувало Управління Безпеки. В лютому 1947 року співробітники цієї установи навіть хотіли було депортувати до Мазурії всіх мешканців міста Ужендува на Люблінщині (близько семи тисяч осіб), «у ментальності яких глибоко вкоренилася рішуча реакційність політичних і соціальних поглядів, якщо не бандитські схильності загалом»[355].
На розвантажувальних станціях контроль над депортованими переймали місцеві органи влади. Проте вони диспонували надто малою кількістю вільних господарств і транспортних засобів, щоб хутко ними заопікуватися. Тому українці та лемки зазвичай потрапляли до місць проживання, як правило, тільки через кілька днів. З огляду на брак вільних господарств виявилося неможливим дотримуватися правила, щоб переселенці не становили в певному населеному пункті понад 10% мешканців. Надані переселенцям з операції «В» господарства були найчастіше знищені й занедбані, а поля незасіяні. Багато приміщень потребували капітального ремонту. Траплялися випадки виділення одного господарства кільком сім’ям. Ще в 1956 році в Ольштинському воєводстві були зафіксовані випадки, коли селянські родини з шести чи десяти душ мешкали в одній кімнаті. Поміж прибулими панувало почуття кривди, особливо серед неприхильних до УПА лемків. Переселенці масово подавали прохання дозволити їм повернутися до своїх домівок, якщо не назавжди, то принаймні, щоб перевезти залишені там речі. Подібні прохання майже завжди відхиляли, адже згідно з інструк-ціями, поселенцям з операції «В» слід було обмежувати здатність переміщення.
Попри це, дехто намагався самотужки повернутися до покинутих господарств. Усіх, хто повертався, генерал Моссор наказав затримувати і негайно скеровувати до Центрального Табору Праці в Явожно (далі — ЦТП), який у 1947–1948 роках став місцем ув’язнення для українців. Рішення про утворення в Явожно «транзитного табору» для «підозрілих українців» Політбюро ПРП прийняло 23 квітня 1947 року. Втім, викритих учасників підпілля негайно судили воєнним судом (і переважно квапливо розстрілювали), натомість, до табору в Явожно слід було скеровувати лише осіб, запідозрених у зв’язках із націоналістами. Апріорі до таких зарахували представників української інтелігенції, тому в таборі опинилися, зокрема, двадцять два греко-католицьких і п’ять православних священиків, двадцять один учитель, два лікарі, керівник нафтової свердловини тощо.
Перші українці з’явилися в таборі 9 травня 1947 року. Загалом через нього пройшли майже чотири тисячі чоловік (оприлюднені дані коливаються в діапазоні від 3821 до 3873 осіб). Їх «розробкою» зайнялися спеціальні групи функціонерів УБ. У висновку розслідування, проведеного в цій справі прокурорами Інституту Національної Пам’яті (далі — ІНП), читаємо:
Функціонери Слідчої Групи під час допитів катували в’язнів. Тортури полягали в побитті та копанні, ураженні електричним струмом, обливанні холодною водою, вливанні її до рота й носа, встромлянні шпильок у тіло, саджанні на ніжку перевернутого стільця. Крім того, ЦТП в Явожно існувала розгалужена система позасудових покарань навіть за найдрібніші порушення.