Командор (капітан I ранґу) Вітольд Зайончковський, згадуючи про марш окремої оперативної групи «Полісся», констатував: «Кожне село, звідки стріляли в наше військо, зазвичай спалювали, а впійманих зі зброєю в руках розстрілювали»[28].
Варто відзначити, що легіон Сушка не брав участі в диверсійних заходах. 4 вересня 1939 року цей підрозділ вирушив із Пряшева в бік польського кордону. Легіон було розділено на невеликі групи й приєднано до підрозділів німецької армії. Деякі з них прибули в околиці Стрия та Львова. Після нападу СРСР на Польщу легіонерів відвели на захід до Сяніка, і восени 1939 року демобілізували.
В диверсійних актах, організованих ОУН, за даними цієї організації, в період між 29 серпня і 23 вересня 1939 року взяли участь майже вісім тисяч осіб. Диверсії начебто охопили 183 місцевості. Члени ОУН здобули серед іншого 23 важких та 80 легких кулеметів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів. Вони полонили 3610 поляків та убили 796. Було спалено принаймні чотири польських поселення та підірвано один міст. Власні втрати — 160 убитих і 53 поранених.
Повний список польських жертв був, мабуть, значно довшим. За оцінками дослідників, унаслідок різних нападів на Кресах загинули декілька тисяч осіб — імовірно, близько двох тисяч були вбиті в Східній Галичині та близько тисячі — на Волині. Особливо важко встановити кількість убитих біженців із Центральної Польщі. Проте, так само невідома кількість українців, загиблих під час польських пацифікацій, імовірно, у цьому випадку ми можемо вести мову про кількасот жертв.
Характеризуючи події вересня 1939 року, слід, утім, не забувати про те, що пише Анджей Леон Сова:
У той час, коли в лавах [Польської Армії — Ґ. М.] віддано воювали близько 200 тис. українців і білорусів, серед учасників антипольських виступів могло бути не більше кільканадцяти тисяч представників цих національностей. Наведені дані мусять схиляти істориків до великої обережності при спробах будь-яких узагальнень, які так легко просяться на папір, і які так важко збалансувати, особливо при аналізі такої вкрай делікатної матерії, як людські вчинки[29].
Від падіння Польщі до уряду Ярослава Стецька (1939–1941)
Політика окупантів
Після початку Другої світової війни поляки й українці опинилися в різній геополітичній ситуації. Польща весь час належала до табору союзників і головним ворогом вважала Німеччину. СРСР був для неї спочатку ворогом (1939–1941), відтак клопітким союзником (1941–1943), і нарешті, «союзником наших союзників» (після 1943 року). Між тим, для українських націоналістів після падіння Польщі ворогом номер один став Радянський Союз. Натомість Німеччина здавалася єдиною країною, зацікавленою у створенні незалежної України. Це уже на самому початку робило поляків і українців антагоністами. Співпраця багатьох українців із Німеччиною, хоча вона, без сумніву, переважно була мотивована благом власної нації, сприймалася як прояв ворожості. Взаємну неприязнь підсичувало неприховане задоволення, із яким чимало українців сприйняли поразку Польщі. Один із членів ОУН згадував: «І сталася дивна річ, бо не минуло й двох тижнів, як зникла держава з назвою Польща, яка дерлася на все горло — «не віддамо». Зникла з політичної мапи пихата, зарозуміла, шляхетська держава»[30].
Німці спершу спритно намагалися зміцнювати українські сподівання. Хоча у планах нацистів майбутнє українців було подібним до польського (позбавленні провідної верстви, частково винищені та переселені, вони мали стати резервуаром дешевої робочої сили), репресії до початку німецько-радянської війни були скеровані передусім проти поляків. Щоб полегшити собі контроль над польською громадою, німці вели політику підкреслювання всіляких етнічних відмінностей. Елементом цієї політики була й підтримка українців — під німецькою окупацією їх мешкало близько 550 тисяч, переважно на Люблінщині та в Карпатах. Українцям виділяли вищі норми харчування, дозволяли володіти радіоприймачами (полякам за це загрожувала смертна кара), було дозволено розвивати власну початкову та середню освіту, а українській молоді — навчатися в німецьких університетах у Берліні та Відні. У Холмі та його околицях Православній Церкві були передані близько двадцяти храмів, які вона втратила після 1918 року на користь Римо-католицької Церкви.
Німці розпустили всі політичні партії, дозволяючи лише існування благодійних організацій, які окремо представляли поляків, євреїв і українців. У травні 1940 року було створено Український Центральний Комітет (УЦК), якому підпорядковувалися місцеві Українські Допомогові Комітети (УДК). УЦК у принципі був покликаний виконувати лише функції закладу соціальної допомоги, проте фактично був неофіційним представником українців у стосунках із керівництвом Генерального губернаторства. Комітет очолив Володимир Кубійович, котрий не приховував, що прагне здійснити українізацію «етнографічних українських земель». Для цього він клопотався про отримання українцями усіх не зарезервованих для німців самоврядних посад (війтів, бурмістрів тощо) і розвиток українського освітнього та культурного життя. Кубійович неодноразово пропонував німцям розмежувати на території Генерального губернаторства українців від поляків шляхом переселення людності.
30
Євстахій Добровольський, Крутими стежками..., с. 9. Гасло «не віддамо» стосується відмови Польщі підкоритися провокаційним вимогам гітлерівської Німеччини віддати їй територію Поморського воєводства (т.зв. «польський коридор», вихід Польщі до моря) і контрольні функції у вільному місті Данциґу (Ґданську).