Становище партизанів УПА добре відтворюють їхні листи, перехоплені підрозділами ВП і КВБ. «Зайчик» (NN) писав: «Вже закінчують виселяти, і ми залишимося, як Робінзон Крузо». Інший партизан «Дуб» (NN) занотував: «Поляки переслідують нас безнастанно, і здається, що немає вже для нас місця на землі»[359].
Облави передусім зачепили курінь Василя Мізерного «Рена». Українські відділи дуже спритно тижнями маневрували в терені, обманом або силою вириваючись із чергових поставлених на них пасток. Втім після кількох тижнів подібних «маневрів» стало зрозуміло, що єдиний шанс уникнути смерті — це покинути Польщу. 29 червня 1947 року об’єднані сотні «Хріна», «Стаха» і «Біра» (Василя Шишканинця), виснажені важкими боями з 1-ю Дивізією КВБ, пробилися в районі села Сянки на Україну, де ще упродовж року вели боротьбу проти радянської влади. Сам сотенний «Хрін» загинув у 1949 році в Чехословаччині, ідучи з групою кур’єрів на Захід. Четверта сотня з куреня «Рена», яка оперувала в Низькому Бескиді, розсіялася, а її члени спробували малими групами дістатися на Захід. Це вдалося небагатьом. «Рен» вирушив слідом за своїми людьми в Україну й там загинув у 1949 році в бою зі спецслужбами.
Курінь «Байди», який діяв на Перемиському передгір’ї, до травня 1947 року майже не зазнав втрат. Однак облави ВП переконали керівництво ОУН і УПА, що слід спробувати прорватися на Захід. Відповідний наказ Василь Галаса віддав 25 травня 1947 року. Першою вирушила до Німеччини на початку червня сотня Михайла Дуди «Громенка», колишнього вояка батальйону «Нахтіґаль». Завдяки блискуче проведеному рейдові, упівці прорвалися крізь польські лави, а відтак чехословацькі запірні групи, і вночі з 9 на 10 вересня перетнули кордон Баварії. «Кожен із нас, — написав пізніше «Громенко», — з полегшею відітхнув...»[360] Гірше повелося угрупуванню з трьох інших підрозділів на чолі з Володимиром Щигельським «Бурлакою». Вони зазнали важких втрат у бою з ВП, який відбувся 3 червня 1947 року на Перемиському передгір’ї. Зрештою, їм вдалося, щоправда, пробитися до Чехословаччини, але там з огляду на безугавну погоню їм довелося розсіятися. «Бурлака» здався чехословацькій армії, але його видали Польщі та стратили. Дещо менших втрат зазнав курінь «Залізняка», який переховувався в різних бункерах і криївках. Однак і його в серпні 1947 року розпустили. Партизани вирушили до СРСР або на Захід, частина спробували повернутися до своїх родин. «Залізняк» дістався до Словаччини, де спокійно мешкав до п’ятдесятих років. Його упізнали та видали Польщі, де після гучного процесу засудили до довічного ув’язнення (вийшов на волю у 1981 році).
Курінь «Беркута» проіснував на Замостянщині аж до початку вересня — допіру тоді його розпустили, а командир пробився до Німеччини. Як оцінював штаб ОГ «Вісла», упродовж усієї операції до 31 липня були вбиті та полонені 1509 членів ОУН-Б і УПА та 46 вояків ВіН, власні втрати ВП становили: вбитих — 61 і поранених — 91. Попри залучення таких значних сил, частині сотень УПА вдалося прорватися до СРСР чи на Захід, що слід розглядати як поразку польських військових.
Безумовно, операція «Вісла» призвела до ліквідації українських партизанських підрозділів. Щоправда, після її завершення на Люблінщині ще залишалися сильні угруповання УПА, проте їхнє подальше існування втратило сенс. Власне до такого висновку дійшов провідник підпілля ОУН і УПА на території Польщі Ярослав Старух «Стяг», і власне тому наказав демобілізувати курені «Залізняка» та «Беркута». Проте він аж ніяк не збирався відмовлятися від подальшої боротьби. Згідно з розпорядженнями «Стяга», «певна невелика кількість людей [...] найсильніших і найпевніших, мала залишитися на своїх постах і далі продовжувати свою діяльність»[361].
Лідери ОУН і УПА в Польщі, всупереч твердженням, які часто можна почути з цього приводу, в серпні 1947 року (а отже, після закінчення операції «Вісла») були не лише живі, а й, що ще важливіше, не втрачали надій на зміну долі. Крайовий Провід ОУН, хоча його організаційна мережа була серйозно пошкоджена, пережив облави ВП без втрат. Це створювало шанси на відтворення організаційної мережі. В країні залишалися невеликі, добре законспіровані групи найбільш витривалих членів підпілля (переважно членів СБ ОУН), завдання яких полягало в обслуговуванні каналів зв’язку між американською окупаційною зоною в Німеччині та Україною. Крім того, вони намагалися протистояти розселенню поляків у покинутих українських господарствах.
Керівництво Народної Польщі зауважило цю загрозу і, на відміну від ситуації в 1945–1946 роках, цього разу проблему не проігнорувало. Місце ОГ «Вісла» посіли сильні й динамічні оперативні групи КВБ «Сянік», «Грубешів» і «Любачів». Власне цим підрозділам КВБ та функціонерам УБ перепало завдати смертних ударів цивільній мережі ОУН. Відразу ж після завершення депортацій КВБ вкрив терен густою сіткою патрулів і облав. Часто в терені оперували розвідувальні взводи, які вдавали партизанів УПА. Інформація, отримана від полонених, дозволила пізнати структуру українського підпілля і принаймні приблизно визначити місце розташування криївок керівників ОУН.