Спроба підведення підсумку: «війна у війні», геноцид, сталінські етнічні чистки
Хронологія та баланс жертв
Аналіз описаних подій показує, що відвертий польсько-український конфлікт 1943–1947 років виразно ділився на дві фази. Перша з них тривала від лютого 1943 року до весни 1945 року й була пов’язана зі спробою організованого ОУН-Б і УПА «усунення» всіх поляків із земель, які члени цих організацій вважали етнічно українськими. Друга фаза, яка частково хронологічно накладається на першу, розпочалася восени 1944 року разом із з першими виселеннями польського та українського населення, а закінчилася в 1947 році операцією «Вісла» та наступною ліквідацією підпілля ОУН в Польщі.
У першій фазі конфлікту з українцями воювали всі польські підпільні організації. В той період самого лише факту приналежності до певної етнічної спільноти часто вистачало, щоб встати на бік однієї з воюючих сторін. Адже нерідко людей вбивали тільки тому, що вони були поляками чи українцями, і найбільш очевидним це було на Волині, де нещадно мордували усіх осіб польського походження.
Друга фаза конфлікту мала інший характер. Проти спільного ворога — комуністів — АК-ВіН і ОУН-Б та УПА уклали кілька локальних угод про ненапад і обмежену співпрацю. Від цього моменту проти УПА виступало керівництво «нової Польщі» та націоналістичне підпілля, яке, втім, обмежилося проведенням кількох пацифікацій. Тим часом, коли перша фаза конфлікту тривала в тіні антипольських чисток, здійснюваних ОУН-Б, то в другій фазі динаміку подій визначали настанови радянської та польської комуністичних партій, які неухильно втілювали план створення етнічно однорідної Польщі та «очищеної» від поляків Західної України. Якщо в 1943–1944 роках українські націоналісти вбивали членів змішаних родин, вважаючи їх «ненадійними», то польські комуністи в 1947 році під час операції «Вісла» такі подружжя з аналогічних причин силоміць переселяли.
Дуже складно підрахувати кількість людей, які стали жертвами всіх цих подій. Ми не будемо тут обговорювати багату літературу предмета й цікаві дискусії, які супроводжували суперечки на цю тему. Слід зазначити, що найбільше поляків полягло на Волині. За даними Владислава та Єви Семашків, у 1943 році в цьому регіоні загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища близько 19 тисяч осіб[366]. Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб. У Східній Галичині більш реалістичними здаються оцінки в 30–40 тисяч польських жертв, натомість на землях сучасної Польщі були вбиті 6–8 тисяч поляків.
У світлі наведених підрахунків схоже, що внаслідок операцій УПА польські втрати сягнули, ймовірно, близько 100 тисяч осіб (причому, мабуть, усе ж менше, а не понад 100 тисяч). Усі інші гіпотези, які припускають загибель 150, або навіть 200 тисяч жертв, не знаходять підтвердження в жодних серйозних наукових дослідженнях, а їх часте озвучення в ЗМІ можна пояснити, мабуть, тільки прагненням до сенсаційності.
Зауважимо, що переважна більшість польських жертв загинули до укладення навесні 1945 року угод між АК-ВіН і УПА (від зустрічі в околицях Руди Ружанецької до кінця 1947 року від рук українських підпільників у Польщі полягли близько 3 тисяч осіб, переважно вояків ВП, Прикордонних Військ і КВБ). Це свідчить, наскільки важливим для польської історичної пам’яті є перший етап конфлікту.
Багато суперечок породжує оцінка українських втрат. Десять років тому я був, мабуть, першим польським істориком, який намагався приблизно їх підрахувати. На підставі знаних мені на той момент матеріалів, я виснував, що внаслідок дій поляків полягли 15–20 тисяч українців. Сьогодні, у світлі найновіших даних, я схильний дещо зменшити оцінку кількості українських жертв. Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією) від 2 до 3 тисяч українців. У Східній Галичині були вбиті 1–2 тисячі українців. Зовсім іншою була ситуація на землях сучасної Польщі. Там у 1943–1947 роках загинуло більше українців, ніж поляків, найпевніше, 8–10 тисяч (3–4 тис. до літа 1944 року і 5–6 тис. у період 1944–1947 років). Загалом це давало би кількість від 10–11 до 15 тисяч убитих. Так само і в цьому випадку покликання на вищі лічби не знаходять жодної підстави в наукових дослідженнях. Підкреслимо це виразно — відомості про 30, 50 або навіть 70 тисяч українців, які трапляються в українських підручниках, просто взяті «зі стелі».