На жаль, українська сторона нерідко апріорі вважає польські оцінки антипольської акції УПА виявом упередженості. Отож замість дискусії про юридичну кваліфікацію різанини на Волині та в Галичині ми можемо спіткати припущення, що кожен, хто висловлюється за визнання їх геноцидом, неприхильно ставиться до України та діалогу, заражений антиукраїнськими стереотипами або просто кориться шантажеві польських націоналістично-кресових середовищ.
Однак дуже схожі спрощення видно також і в образі, твореному кресовими середовищами. Ставлячи знак рівності між членами ОУН і УПА та нацистами й радянською владою, вони складають враження, що ми мали справу з чимось на зразок зовнішнього вторгнення та української окупації Кресів. Тим часом, я би не оцінював діяльність ОУН і УПА подібним чином, адже їх діячі були громадянами II Республіки, які виступали проти польських співгромадян, а не загарбниками, котрі чинять брутальну зовнішню агресію. Третій Райх і СРСР були суб’єктами міжнародного права, а ОУН — таємною терористичною організацією. Нещадна окупаційна політика німців і СРСР мала на меті поневолення усієї Польщі. Натомість поляків і українців поділила суперечка з приводу майбутнього кордону. Врешті, для українських націоналістів поляки були ненависними окупантами, а для нацистів — розташованими на нижчому расовому щаблі підлюдьми, яких вони збиралися — після винищення інтелігенції — перетворити в націю рабів. Своєю чергою, для радянської влади вони були «польськими панами», яких належало знищити або «перевиховати».
Зосередження уваги на ідеології інтегрального націоналізму, своєю чергою, знімає з польських учасників дискусії конечність розрахунку за невдалу національну політику II Республіки. Протиставлення терміна «геноцид» усім іншим окресленням, які описують тогочасні події, не дозволяє, натомість, зауважити, що усіх поляків і українців, котрі мешкали на Волині та в Східній Галичині, розмежував тоді глибокий конфлікт з приводу майбутньої державної приналежності, умовно кажучи, Львова та Дрогобича. Крім того, твердження про соціальну відчуженість українських націоналістів прислуговують польським авторам для творення наративу, в якому цілковито губиться факт, що ті висловлювали надії й біль тисяч західних українців (особливо в часи сталінських репресій у СРСР 1944–1953 років), які мріяли про створення власної держави. Іноді навіть виникає враження, що мета подібних процедур полягає в тому, щоб поставити знак рівності між злочинами проти поляків і всіма українськими самостійницькими зусиллями.
Якщо ми справді хочемо описати згідно з реаліями те, що сталося під час Другої світової війни між поляками та українцями, мусимо вживати і термін «геноцид», і «збройний конфлікт». У 1943–1945 роках тривала «війна в війні» — польсько-західноукраїнська війна у Другій світовій війні. Її можна розглядати як спробу українців «виправити» наслідки програного збройного конфлікту 1918–1919 років, а її початок визначає вчинена ОУН-Б й УПА різанина на Волині. Українські націоналісти, усвідомлюючи власну слабкість, а водночас вважаючи застосування насильства й терору невід’ємною частиною політики, вирішили розрубати національний гордіїв вузол на Волині та в Східній Галичині, вдаючись до геноцидної за характером антипольської акції. Відвертий конфлікт між польським і українським підпіллям призвів, ясна річ, до численних збройних сутичок, а на Люблінщині — до виникнення неформальної лінії фронту, але це не може заслонити того факту, що переважна більшість убивств поцілила в безборонне населення, яке нічим не загрожувало українським партизанам. У реченні: «Ми мали справу з польсько-українським конфліктом, упродовж якого була проведена геноцидна антипольська акція», — важлива і перша, і друга частина. Зауважмо, що в такій постановці питання немає жодного релятивізму — адже у випадку геноциду тутсі ми мали справу водночас із війною Руандійського Патріотичного Фронту проти уряду, в якому переважали гуту.
Якщо шукати аналогії вчинкам ОУН, то слід придивитися не до починань німців і радянської влади, а до тогочасних стосунків між хорватами та сербами. Без сумніву, хорватські усташі були багато в чому схожі на членів ОУН. Тим паче, те, що чинила з сербами правляча в Хорватії команда Анте Павеліча, дуже схоже на проекти політики супроти поляків, підготовлені для уряду Ярослава Стецька.