Виникнення ОУН-Бандери
13 вересня 1939 року Степан Бандера вийшов на волю з польської в’язниці й незабаром прибув до Львова, де зустрівся з активістами ОУН. Гуртом було вирішено, що він повинен дістатися до німецької зони окупації й там врегулювати суперечку, яка виникла в організації між «старими» офіцерами ЗУНР і «молодими», котрі схилялися до більш радикальної політики.
У грудні 1939 року в Римі відбулася зустріч Бандери з Мельником. У зв’язку з непевним перебігом війни, перший запропонував, щоб Мельник переїхав до нейтральної Швейцарії і звідти представляв організацію на міжнародному рівні. Водночас постав задум створити два автономні закордонні осередки ОУН, один — на теренах, які залишалися «в орбіті» Німеччини (а отже, й на польських землях), а другий — у Канаді чи США. «Молоді» також сподівалися усунення з Проводу ОУН Омеляна Сеника та Ярослава Барановського. Останнього звинувачували в агентурній діяльності проти ОУН, доказом чого начебто мала бути співпраця його брата Романа з польською поліцією. Неприязнь Бандери до Барановського додатково посилював той факт, що він програв йому змагання за симпатію жінки, Ганни Чемеринської, до котрої він, схоже, мав глибокі почуття.
Вимоги молодих радикалів перетворювали Мельника майже на маріонетку. Його виїзд до Швейцарії був рівнозначний втраті впливу на організацію та відреченню від влади на користь локального, так званого «німецького», осередку. Тож не дивно, що він відхилив пропозицію. За цих обставин чільна група «молодих» зібралася 10 лютого 1940 року в Кракові та оголосила про створення революційної фракції ОУН, яку скорочено — від прізвища Бандери — називали ОУН-Б. Почалася нещадна, тривала боротьба за впливи в організації, яка згодом набула навіть кривавого характеру.
Тим часом, коли українська еміграція — за винятком теренів Генерального губернаторства — встала радше на бік Мельника, на Волині та в Східній Галичині бандерівці перейняли структури ОУН майже повністю. В квітні 1941 року в Кракові відбувся організований бандерівцями II Великий Збір ОУН. Він підтвердив рішення, прийняті 10 лютого 1940 року, і затвердив програму ОУН-Б, а також погодив бандерівський червоно-чорний прапор. Главою ОУН одноголосно було обрано Степана Бандеру. Його першим заступником став Ярослав Стецько, а другим — Микола Лєбєдь. Збір також запровадив як офіційне вітання членів організації — піднесення правої руки вгору (за фашистським зразком) й слова «Слава Україні» — «Героям слава». Окрім того, офіційні програмні матеріали Збору констатували: «Жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог»[34]. Це твердження свідчить, наскільки була поширена в ОУН концепція «жидокомуни», що поєднувала в собі антикомунізм із антисемітизмом.
Бандерівці хотіли якнайшвидше почати збройне повстання проти радянської влади. Термін завершення повстанських приготувань спочатку був визначений на середину травня 1940 року. Проте радянські арешти змусили бандерівців відкласти термін початку відкритої збройної боротьби на осінь 1940 року, а відтак навіть на весну 1941 року. Задля зміцнення мережі в зоні радянської окупації з Генерального губернаторства на Волинь і в Галичину перекидали людей і спорядження, тож на кордоні відбувалися постійні сутички з Прикордонними військами НКВС. Лише від квітня до жовтня 1940 року радянською владою було викрито та ліквідувано 38 груп ОУН, які налічували 486 осіб. Іноді Бандера особисто проводжав групи, які вирушали в дорогу. Богдан Казанівський згадував:
У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі. [...] Слова Провідника: «Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!», вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати. [...] Я [був] під враженням, якого не переживав ніколи до того часу[35].
В інструкціях, пересланих на Україну на початку 1941 року, спалах повстання було пов’язано звибухом війни. Групи повстанців мали нападати на підрозділи Червоної Армії, вбивати офіцерів і політичних комісарів. Було рекомендовано скористатися воєнним сум’яттям для ліквідації «незручних» польських, радянських та єврейських активістів. Дмитро Мирон, один із провідних членів ОУН-Б, застеріг від «тих, хто ворожо ставляться до України й відмовляють українському народові у праві на його рідну землю, наприклад, польська інтелігенція, колоністи-мазури, польське священство, московсько-більшовицькі агенти й знаряддя ворожого режиму»[36]. Паралельно з утворенням невеликих диверсійних груп, німці вирішили сформувати з українців два великих загони, кожен у розмірі батальйону. В квітні 1941 року в Нойгамері (нині с. Швентошув у Нижній Сілезії) був сформований батальйон «Нахтіґаль» («Соловей»), що налічував триста п’ятдесят вояків. У його складі перебували кілька майбутніх командирів УПА, у тому числі Роман Шухевич, Василь Сидор і Олександр Луцький. Другий український батальйон «Роланд» постав на початку 1941 року в Австрії.
34
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали, ред. О. Дзюбан, Львів — Київ 2001, с. 11.