Навіть сьогодні я не міг би сказати, хто організував ці «дні», або, якщо бути точним, у кого народилася ця ідея. Чи то ґестапо підказало «блискучу ідею» українській поліції, чи то українці самі прийшли до неї як до акта помсти за смерть Петлюри? [...] За кров Петлюри можна було помститися тільки кров’ю. І саме це й сталося[42].
Роль ОУН-Б у цих подіях не цілком зрозуміла. Відсутні докази того, що погроми організувало керівництво ОУН, але в антиєврейських виступах брала участь створювана бандерівцями українська поліція, підтримана людністю. Не можна, отож, виключити, що насильство проти євреїв стало прямим наслідком втілення в життя процитованого вище наказу Климіва, котрий оголосив застосування колективної відповідальності. Безсумнівно, ОУН-Б виключала асиміляцію євреїв й у своїй пропаганді підсилювала антисемітські настрої. В інструкції якогось «Левка» (неідентифікована особа), ймовірно, місцевого провідника ОУН, опублікованій 1 серпня 1941 року, в пункті 9 читаємо: «Не вільно з жидами вітатися і подавати їм руку», а в пункті 10: «Не вільно продавати жидам і полякам їжі; належить бойкотувати тих, хто не дотримується цього розпорядження; членів організації належить карати»[43]. Не менш промовистим є перебіг бандерівської Ради сеньйорів 19 липня 1941 року, на якій обговорювалося, якою має бути національна політика уряду Ярослава Стецька. Присутні тепло висловлювалися про німецьку політику супроти євреїв. Лунали пропозиції, щоб український уряд домагався виселення євреїв з України. Як альтернатива розглядався варіант переселення єврейського населення до ґетто або окремих невеликих міст, скажімо, Бердичева. Один із провідних бандерівських діячів Степан Ленкавський відстоював «індивідуальне трактування» деяких осіб єврейського походження — наприклад, цінованих українською громадою фахівців і тих, хто був хрещений та пов’язаний родинними узами з українцями («чверть- і півкрови жидів»). Він також заявив: «Відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[44]. Незалежно від того, чи йшлося про фізичну ліквідацію, чи радше про вигнання, це висловлювання звучить страхітливо.
Між тим, вирішувалася доля уряду Стецька. 3 липня 1941 року німці зустрілися в Кракові з делегацією ОУН-Б, звинувативши українців у неузгодженості дій і вимагаючи скасування проголошеного Акта про незалежність. Коли Бандера і Стецько відмовилися, німці на початку липня посадили їх у Берліні під домашній арешт, а згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.
16 липня 1941 року Гітлер прийняв остаточне рішення стосовно долі України. Він відкинув пропозицію про створення Української держави в будь-якій формі та включив Східну Галичину до Генерального губернаторства. Землі до річки Південний Буг були передані Румунії, а з решти теренів, у тому числі й Волині, утворено Райхскомісаріат Україна (далі — РКУ). 1 серпня 1941 року було офіційно повідомлено про включення Східної Галичини до Генерального губернаторства, що українці сприйняли за приєднання до Польщі. 5 вересня того ж року німці провели масові арешти членів ОУН-Б. Сотні осіб потрапили спершу до в’язниць, а відтак до концентраційних таборів. В Аушвіці опинилися й там загинули двоє рідних братів Бандери.
Новини про німецькі репресії та територіальні рішення стали відомі й батальйонам «Нахтіґаль» і «Роланд». «Нахтіґаль» 7 липня 1941 року покинув Львів і через Золочів й Тернопіль дістався до Вінниці (дорогою влаштувавши принаймні один єврейський погром). Німецькі рішення призвели до кризи в обох підрозділах. Тому їх зняли з фронту, перевели до Франкфурта-на-Одері та переформували в 201-й поліцейський батальйон. 1 грудня 1941 року вояки підписали річний контракт на подальшу службу під командуванням німців.
Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом, коли переможцями в перегонах за Львів стали прихильники Бандери, уже в Києві саме мельниківцям вдалося утворити Українську Національну Раду. Вона перебрала владу в місті, проте вже 17 листопада 1941 року німці її розпустили. На початку 1942 року частину членів УНРади, в тому числі поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру.
1942 рік західні українці, напевно, зустрічали у похмурому настрої. Розчарування діями німців було величезне, і щодня дедалі поглиблювалося. Як згадував кур’єр ОУН Євген Стахів, «серед неарештованих членів організації була страшна депресія»[45]. З іншого боку — німецька окупація Східної Галичини, порівняно з комуністичною, стала для місцевих українців справжнім перепочинком. Не дивно, отож, що чимало з них і далі схилялися до співпраці з Німеччиною.
43
Центральний державний архів вищих органів влади України (ЦДАВОВУ), ф. 3833, оп. 2, спр. 3, арк. 12.