Репресії, яких зазнали українські націоналісти, поляки, либонь, сприйняли з прихованим задоволенням і справжнім полегшенням. Побоювання щодо української державності аж ніяк не були безпідставними. В польських дискусіях липень 1941 року фігурує переважно в контексті сумнівної — як уже йшлося — участі батальйону «Нахтіґаль» у страті польських професорів. Таким чином, ми залишаємо поза увагою значно важливішу справу: з відомих нині планів ОУН-Б можна зробити висновок, що уряд Ярослава Стецька, якби німці його визнали, ставився б до поляків так само брутально, як керівництво усташівської Хорватії до сербів.
Німецькі «порядки»
Польське та українське підпілля (1941–1943)
Німецька окупація
На захопленій території України німці запровадили жорстокий окупаційний режим. У довгостроковій перспективі Гітлер передбачав колонізацію українських земель, тому навіть у діяльності партизанів убачав чудовий привід і виправдання для кривавих пацифікаційних заходів. Винищення якомога більшої частини населення ставило за мету полегшити далекосяжні колонізаційні наміри. Не дивно, отож, що основним методом німецьких протипартизанських операцій стало винищення цілих сіл.
На чолі Райхскомісаріату Україна, у складі якого опинилася Волинь, стояв Еріх Кох. Відповідно до інструкцій, отриманих від Гітлера, він провадив політику максимальної економічної експлуатації. Підвладні Коха твердою рукою витрушували контингенти харчів, а у відповідь на найменші ознаки опору застосовували терор. Одним із перших німецьких заходів стало цілковите винищення єврейського населення. На Волині восени 1941 року під час масових страт були вбиті близько 30 тисяч євреїв. Найбільше жертв — аж 21 тисяча — налічувалося в Рівному, оголошеному столицею РКУ. Велика бійня сталася після захоплення Києва, де в Бабиному Яру були розстріляні 33 тисячі євреїв. Улітку, 1942 року почалося «остаточне розв’язання». Євреїв виводили за межі ґетто і розстрілювали. В цих стратах активну участь брала українська поліція, яка приводила євреїв на місце страти. А тих, хто намагався втекти, вбивали. Розстріляно було близько ста п’ятдесяти тисяч осіб. Ті, кому вдалося втекти, блукали лісами. Їх безугавно цькували й убивали, а на усіх, хто допомагав євреям, чигали жорстокі репресії.
Восени 1941 року знищення євреїв почалося також у Східній Галичині. Передусім розстріляли інтелігенцію й так звані «непродуктивні елементи» (котрих не заручали до праці). У березні 1942 року були організовані перші депортації до таборів смерті, переважно до Белжеця. Євреї також гинули в львівському таборі по вулиці Янівській, декілька транспортів доправили до Собібору. Частина загинула під час масових страт. Більшість євреїв було вбито до кінця 1942 року, решту, зосереджених у так званих вторинних ґетто, вбито до 23 червня 1943 року. В Галичині українська поліція також брала участь у Голокості.
Майже миттєве знищення вщент цілої національної групи, яка століттями була вписана в історію цієї землі, неминуче мусило відбитися на суспільній моралі. Голокост євреїв, як і попередні радянські депортації, засвідчила, що можна усувати значні групи людей, порушуючи фундаментальні моральні принципи. Ще одним чинником деморалізації стала легкість збагачення на Голокості. Для місцевої людності неабияку спокусу становило залишене євреями майно — з точки зору вбогих мешканців Кресів, присвоєні ними одяг і предмети повсякденного вжитку становили чималий зиск.
На початку 1942 року німці почали відправляти людей на роботу до Райху. Кожне село мусило забезпечити для вивезення певну квоту осіб у віці від вісімнадцяти до сорока п’яти років. У 1942 році лише з Волині було вивезено близько ста тисяч людей. Політика економічної експлуатації торкалася також, хоча й меншою мірою, Галичини. Це призвело до різкого спаду пронімецьких симпатій серед українців. У лісах з’явилися групи молоді, які переховувалися від вивезення, а на Волині — різні повстанські угруповання. Поруч із «дикими» загонами, не пов’язаними із жодною організацією, оперували й так звана перша УПА Тараса Бульби-Боровця та радянські партизанські загони, яких перекидали з Білорусі або — як групу полковника Дмитра Медведєва — десантували з парашутами.
Німці зреагували посиленням репресій. У Галичині на села, що чинили опір, накладали додаткові контрибуції, конфіскували господарства тих, хто уникав вивозу, траплялися випадки страт спійманих утікачів. Ще гірше було на Волині, де бойкот виїзду на роботи загрожував пацифікацією всього села. Таке саме покарання передбачалося за підтримку партизанського руху або переховування євреїв. У вересні 1942 року за надану партизанам допомогу та переховування євреїв німці спалили українські села Боркі, Забалаццє, Барисовку та Кортеліси на сучасному українсько-білоруському прикордонні. Поляки також ставали жертвами пацифікацій, чинених німцями. 13 листопада 1942 року були замордовані кількадесят польських мешканців села Обірки. Хоча основу пацифікаційної експедиції складали українські поліцаї, вбивство тим разом було скоєне за наказом німецької окупаційної влади.