Німці використовували українську поліцію і для «умиротворення» сіл, де мешкали українці. Проте, в цьому випадку — на відміну від убивств євреїв — поліцаї неохоче виконували німецькі накази. Серед них почали зростати бунтівні настрої. Між тим, на початку 1943 року німці міркували про можливі зміни політики щодо українців. Губернаторові Дистрикту Галичина Отто фон Вехтерові вдалося переконати Гайнріха Гімлера створити галицьку дивізію СС. Інформацію про формування дивізії оприлюднили 28 квітня 1943 року, що зродило ентузіазм у середовищах українських германофілів.
Інакше точилися події в РКУ, де Еріх Кох категорично відкинув будь-які пропозиції щодо пом’якшення окупаційної політики. Тим часом становище німців на фронті погіршувалося щомісяця. В лютому 1943 року капітулювали їхні вояки, оточені у Сталінграді, а після перемоги в битві під Курськом радянські війська восени 1943 року підійшли до Києва. Падіння III Райху стало вже тільки питанням часу.
Польське підпілля супроти «українського питання»
У 1939–1941 роках радянським органам безпеки вдалося завдати польському підпіллю на південно-східних околицях II Республіки чимало влучних ударів, допровадивши його до цілковитого паралічу. Однак, після початку німецько-радянської війни слідом за німецькими окупантами на цих теренах з’явилися спеціальні групи Спілки Збройної Боротьби (далі — СЗБ) із завданням відновити зруйновану радянською владою конспірацію. В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна Округа Армії Крайової (що прийшла на зміну СЗБ), натомість у Східній Галичині існував Львівський Район АК, який складався з трьох Округ: Львівської, Тернопільської та Станіславської. З даних за 1944 рік відомо, що у Волинській Окрузі лише в 27-й Волинській піхотній дивізії налічувалося близько семи тисяч вояків. У березні 1944 року Тернопільська Округа налічувала 12 340 вояків, друга за чисельністю Львівська Округа — 10 600 вояків, а в Станіславській Окрузі на той час було 3 840 вояків. Разом у всій Східній Галичині це давало би 26 780 осіб.
СЗБ-AK від самого початку свого існування готувалася до загального повстання. Воно мало спалахнути тієї миті, коли під ударами союзників виразно дасться взнаки розклад німецької армії, а ще ліпше — держави. Основний збройний удар мав би бути завданий на центральних польських землях, де сили Армії Крайової (далі — АК) були найпотужнішими. Для польського підпілля на сході передбачалася допоміжна роль. Оскільки очікувалося повторення ситуації 1918 року — згідно з цією концепцією Німеччина мала б зазнати поразки на заході, а на сході до кінця утримувати військову перевагу, — загони АК на Кресах мусили в такому разі передусім заблокувати змогу перекидати німецькі війська зі Сходу на Захід, влаштовуючи диверсії на залізничних шляхах. Іншим важливим завданням був опір можливим «українським диверсіям», себто спробі створення Української держави в кордонах II Республіки.
Українців у польських планах розглядали як потенційного, небезпечного супротивника. У листопаді 1941 року вважалося, що для більшості з них поляки «є найближчим і найгрізнішим ворогом. Німці можуть піти — поляки зостануться»[46]. Як писав генерал Стефан Ровецький «Ґрот»:
Зазнаючи краху, німці, якщо не укладуть союзу з Комінтерном, то нададуть допомогу українському самостійницькому рухові як своєму природному союзникові проти Польщі, а передовсім українці вчинять спробу створити свою незалежну державу, причому захочуть охопити нею Східну Малопольщу, Волинь і Полісся, загалом — до лінії Західного Бугу та Сяну[47].
Керівництво польського підпілля також непокоїлося тим, що польсько-український конфлікт може бути представлений «ворожою нам пропагандою, як нова «загарбницька війна»»[48].
На думку Ровецького, у першій фазі повстання, коли поляки були би зв’язані боротьбою проти німців, українські сили мали б цілковиту перевагу над місцевими загонами АК, які б спіткали «труднощі» в «боротьбі за Львів». Апріорі передбачалося, що оборона Львова мусила би потривати «довго, може навіть, кілька тижнів, перш ніж із Вітчизни вирушить підкріплення як організована військова операція»[49]. Підкріплення для АК у Львові мало, отож, надійти допіру після оволодіння повстанцями Великопольщею, Сілезією та Помор’ям. З базових позицій в околицях Ярослава, Перемишля та Сяніка у напрямку Львова планувався удар Підокруги АК Ряшів. З іншого боку, з району Томашіва Люблінського наступальні дії мали розпочати сили Люблінської Округи АК. Поляки також шукали союзників серед угорців, зацікавлених, щоб Східна Галичина увійшла до складу Польщі. В Угорщині з інтернованих там польських солдатів планувалося утворити принаймні одну дивізію та перекинути її після початку повстання до Львова.