Нацисти уважно стежили за діяльністю, як вони її називали, «Bandera-Gruppe». Їхньої уваги не міг оминути той вплив, який ОУН-Б користувалася в допоміжної поліції та адміністрації. У січні 1942 року в Клевані була заарештована група поліцаїв, пов’язаних із бандерівцями. У березні дванадцять бандерівців були заарештовані в Житомирі. 25 липня того ж року німці застрелили в Києві на вулиці Дмитра Мирона «Андрія». В листопаді 1942 року ґестапо провело низку арештів у Німеччині, затримавши двісті десять бандерівців у Берліні, Ляйпциґу, Ганновері, Гамбурзі та Потсдамі. Того ж року був схоплений і закатований у в’язниці Іван Климів, котрий у 1941 році командував підрозділами ОУН-Б у Східній Галичині.
Попри арешти ОУН-Б продовжувала організаційну, пропагандистську та вишкільну працю, а до її лав вступили сотні нових членів і прихильників. Бандерівські агітатори працювали в багатьох селах на Волині. Основним предметом занять було вивчення націоналістичного декалогу. Також тривала військова підготовка, проте бандерівці неохоче ставилися до створення партизанських підрозділів. Уважалося, що партизанський рух матиме для українців тільки криваві жертви, і ним скористаються виключно «агенти Сталіна й Сікорського». Провідник ОУН-Б на Волині Дмитро Клячківський («Охрім», «Клим Савур») видав у 1942 році інструкцію, в якій наказав внутрішньо консолідуватися й закликав не дати спровокувати себе до відкритої боротьби, — таким чином він намагався заспокоїти щоразу войовничіше налаштованих рядових бойовиків організації.
Однак восени 1942 року стало очевидно, що цього курсу не вдасться утримати. У терені дедалі частіше з’являлися групи радянських партизанів, водночас лісові загони створювали інші українські політичні угруповання. З-поміж останніх найважливішими були підрозділи Тараса Бульби-Боровця, пов’язаного з петлюрівським рухом. Боровець уже на межі 1941–1942 років офіційно вживав для іменування створених ним підрозділів назву УПА, безпосередньо апелюючи до антирадянського партизанського руху, що існував у двадцятих роках. Він хутко здобув популярність, так само, як і керована ним УПА. Мельниківці також почали створювати на Волині власні лісові загони. Українська молодь поривалася до відкритих збройних дій, тому підтримка бандерівців почала слабнути. Щоразу частіше пропагандистів ОУН-Б зневажливо називали «апостолами», тобто тими, хто вміють тільки балакати...
Тож не дивно, що на проведеній у Львові в жовтні 1942 року конференції військових референтів ОУН усі учасники погодилися, що слід утворювати власну армію. Під час обговорення поручник Василь Івахів («Сом», «Сонар») сказав: «Давайте створимо повстанчу армію! [...] Будуть збройні сили, тоді не тільки поляки, а й німці почнуть бояться нас»[57]. Врешті-решт, під час наради було створено робочу групу, якій доручили підготувати докладні плани створення власних збройних сил і майбутніх повстанських дій. Ці плани були представлені на зустрічі у грудні. В опрацьованих сценаріях дій не виключалася й боротьба проти всіх ворогів одночасно, у тому числі СРСР, Польщі та Угорщини. Комісія також розмірковувала над тим, як у разі спалаху повстання слід поводитися з етнічними меншинами. Стосовно росіян було вирішено, що вони схильні до асиміляції, й тому варто ліквідувати лишень комуністичних активістів. Гірша доля очікувала євреїв, котрих «не слід знищувати, але виселяти їх з України, давши їм змогу дещо вивезти з майна. Рахуватися з ними треба, бо вони мають великий вплив в Англії та Америці». Щодо поляків було вирішено «всіх виселити, давши їм змогу взяти з собою, що вони хочуть, позаяк їх також захищатимуть Англія та Америка. Тих же, котрі не схочуть виїжджати — знищувати». Бандерівці мали твердий намір ліквідувати за день до оголошення мобілізації так званих чинних поляків, себто осіб, пов’язаних із підпіллям, тих, хто мав значний суспільний авторитет, будучи природним лідером місцевих громад. Подібна доля мала спіткати вірмен, котрих слід було «трактувати так само, як і євреїв, беручи до уваги, що вони віддані люди Росії»[58]. Натомість, вирішено було залишити в спокої решту національних меншин, у тому числі угорців, чехів і румунів.
У результаті нарад бандерівці вирішили розпочати створення партизанських загонів, тобто Військових Відділів ОУН. У повстанських планах бандерівці завше брали до уваги батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 поліцейський батальйон були скеровані до Білорусі. Посади командирів рот у цьому батальйоні посіли Роман Шухевич і Василь Сидор. Українців використовували в антипартизанських операціях і, мабуть, також під час пацифікацій. Утім, терени діяльності батальйону були сильно насичені радянськими партизанами. 29 вересня 1942 року в засідку до них потрапив взвод Романа Кашубинського — загинули всі двадцять шість осіб. Після цієї поразки службовці 201 батальйону зрозуміли, що подальша служба на німецькому боці призведе лише до знекровлення в сутичках із радянськими партизанами.
57
Цит. за: Анатолій Кентій, Українська Повстанська Армія в 1942–1943 рр., Київ 1999, с. 14.
58
Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942–1945, ч. 1, Варшава-Київ 2005, с. 208 (Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб, т. 4).