Натомість, зі слів Владислава Кобилянського відомо, що діючий в околицях загін Юзефа Собесяка «Макса» захопив у полон незабаром після побоїща кількох упівців: «На допитах, які провадив «Макс», усі бандерівці визнали свою провину. То вони вимордували мешканців села Парослі»[66]. Варто також зазначити, що сучасні українці, мешканці тих околиць (із котрими автор спілкувався), не мають сумнівів, що напад вчинила УПА — хоча водночас його пояснюють прагненням помститися за начебто ліквідацію мешканцями Парослі патруля українських партизанів.
Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн. До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він «із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі»[67]. Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть, у Антонівці. Незабаром у селі з’явилися й інші поляки.
12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину. У братській могилі були поховані 137 тіл (частину тіл родичі поховали на інших кладовищах). У травні 1943 року там було насипано невеликий курган і встановлено хрест із випаленим написом: «Тут спочивають мешканці колонії Паросля замордовані 9 лютого 1943 року».
30 липня 1943 року упівці спалили в Парослі покинуті будівлі. На місці колишнього села місцеві колгоспники посадили сосновий ліс. На щастя, вціліла сама могила, хоча встановлений на ній хрест розсипався в сімдесятих роках. Один із місцевих українців відзначився гідним поваги ставленням: він з власної ініціативи встановив новий хрест, а в 1995 році — невеликий обеліск, обгородив ту могилу, щоб захистити її від лісових тварин.
Звістка про скоєний злочин миттєво облетіла усю околицю: «Після Парослі ніхто не спав удома, а кожен ховався, де міг»[68]. Проте, якщо упівці прагнули залякати поляків, то досягли тільки половинчастого ефекту, адже вони мобілізували поляків до спонтанного облаштування самооборони в навколишніх селах. Владислав Кобилянський так про це згадував: «Це масове вбивство [...] стало пересторогою для всього польського населення Волині. Вирішено остерігатися та боронитися, а не сидіти, склавши руки. Відтоді ми почали організовувати самооборону»[69].
Події в Парослі мають велике значення, позаяк то було перше польське село, де УПА скоїла масове вбивство. Раніше ОУН-Б убивала лише окремих осіб або деякі сім’ї. В польській історіографії нерідко помилково початком діяльності бандерівців вважають пацифікацію села Обірки, влаштовану в листопаді 1942 року, під час якої загинули близько сорока осіб. Однак, то була німецька акція умиротворення, хоча, в цьому випадку вчинена з допомогою української міліції. Крім того, згідно принаймні з деякими свідченнями, саму екзекуцію вчинили німці, котрі командували пацифікацією.
Тим часом у випадку Парослі маємо справу з виразною зміною. Адже вбивство скоїли не підлеглі німецьким наказам поліцаї, а підрозділ автономного українського збройного формування. До рангу трагічного символу зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції.
Мабуть, не випадково, що напад на Володимирець і вбивство в Парослі співпали в часі з нарадою волинської ОУН, яку 15 лютого 1943 року провів Василь Івахів у селі Піддубці Луцького повіту. На цій нараді йшлося про можливості місцевої організації в разі потенційного збройного повстання. Можна з великою ймовірностю припустити, що на нараді було обговорено перебіг атаки «першої сотні» УПА на Володимирець і Парослю. Проте саму операцію найпевніше слід пов’язати з інспекцією Івахіва та бажанням перевірити бойову спроможність створюваних підрозділів. На нараді йшлося також про активізацію дій УПА проти радянських партизанів. Івахів, погодившись на збільшення числа партизанських загонів, водночас порадив підлеглим не афішувати своєї діяльності. Він також заявив: «...в центрі є переконання про несвоєчасність організування збройного виступу... Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати»[70].