Дезертирства почалися на початку березня 1943 року. Поліцаї втікали не тільки з дільниць у невеликих містечках, а й у великих містах — Ковелі, Луцьку, Горохові. Як правило, вони при цьому звільняли в’язнів і ліквідували німецьке керівництво. Нерідко «принагідно» гинули також окремі поляки, котрі, либонь, перебували в чорному списку ОУН.
9 березня 1943 року боївка ОУН-Б під проводом Івана Климишина «Крука» напала на Бережці. Скориставшись сум’яттям, українські поліцаї атакували німців і вбили їх (усіх десятьох). 18 березня 1943 року українські поліцаї прикінчили коменданта й утекли з поліцейської дільниці в Боремелі. Уночі 20 (або 22) березня 1943 року з Луцька з ініціативи Степана Коваля «Рубашенка» дезертирував господарський батальйон поліції, що налічував триста двадцять осіб. Разом із ним до партизанів перейшли охоронні підрозділи та районна поліція (близько 200 осіб). Перед відходом вони розтрощили в Луцьку табір для військовополонених, звідки звільнили близько сорока осіб, і збірний пункт для примусових робітників. Батальйон відступив до околиць містечка Колки, де на його базі було утворено курінь УПА на чолі з «Рубашенком». У ніч з 25 на 26 березня 1943 року упівці обстріляли Мацеїв. У погоню за партизанами німці відправили 103-й поліцейський батальйон, який налічував близько двохсот двадцяти осіб. Одразу ж після виходу з містечка поліцаї дезертирували та утворили курінь УПА, який очолив ініціатор утечі — Іван Климчак «Лисий». 6 квітня 1943 року трапився бунт української поліції в Ковелі. В повідомленні радянських партизанів сказано: «Поліція убила 18 німців, звільнила арештованих з в’язниці та розпустила табори примусової праці»[72]. Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.
Загалом, у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирували близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилися в партизанських загонах. Керівниками партизанської боротьби стали Василь Івахів і Дмитро Клячківський. Коли 13 травня 1943 року в сутичці з німцями Івахів загинув, Клячківський набув необмеженої влади над усіма. Бандерівські партизани майже ніколи не вживали прийнятої на III конференції назви «Українська Визвольна Армія», бо замість неї з кінця квітня й початку травня 1943 року використовували спопуляризовану Боровцем назву «Українська Повстанська Армія» — УПА. Не без підстав було вирішено, що то найліпша з пропагандистської точки зору назва. Водночас до спільної боротьби намагалися залучити інші українські угруповання. УПА Тараса Бульби-Боровця відмовилася підкоритися бандерівцям, натомість їм вдалося скоординувати спільну діяльність із підрозділами партизанів-мельниківців.
Від часу дезертирства поліції, з березня 1943 року, на Волині почали зростати антинімецькі настрої. Вони часто були пов’язані з антипольськими чистками, себто, спрямовані і проти німців, і проти поляків, причому кількість польських жертв зазвичай у кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям убивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували запілля фронту.
72
Цит. за: ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали, ред. Володимир Сергійчук, Київ 1996, с. 29.