Поліцейський із 202-го батальйону так згадував виступ німця, командира його чоти: «Коротка промова лейтенанта одразу припала нам до серця. Він каже: «Не стріляйте в невинних людей, але ж бачите, що на селі кожен українець — бандит, чи жінка, чи дитина»». Усвідомлення злочинів, скоєних українськими націоналістами, та німецькі заохочення зумовлювали, що поліцаї часто брали участь у пацифікаціях. Покличмося знову на повідомлення про дії 202-го батальйону:
Село Підлужне оточене і спалене, населення перестріляли. Злазне — спалили до одної халупи. [...] Ми нападали з лісу зненацька на села і робили ґрунтовні чистки. [...] У кожному селі ми палимо насамперед млини і церкви, отож невдовзі у радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає млина, ані церкви, ані попа, так само нищимо пагорки-пам’ятники[76].
Слід зазначити, однак, що хоча годі заперечити участь польської поліції в злочинах проти української людності, однак у багатьох публікаціях її дії представлені непропорційно до реального значення. Справді, в цьому регіоні вона коїла воєнні злочини, але не так часто, як стверджують українські автори, котрі нерідко пишуть про «польсько-німецьку окупацію Волині», так наче поляки та німці на цьому терені були рівноправними союзниками. Скажімо, польській поліції неслушно приписують пацифікацію села Ремель, де в березні 1943 року німці вбили кількасот українців. З іншого боку, в пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною. Натомість, поліцаї могли брати участь у пацифікації Дермані, під час якої 30 травня 1943 року спалили вісімдесят будівель, а сімдесят українців убили.
Слід також зазначити, що польська поліція з’явилася на Волині після початку мордування поляків, і тому так охоче вона вдавалася до насильства щодо українців. Тому не можна погодитися із твердженням, наче власне польська присутність у німецькій допоміжній поліції спровокувала УПА на початок убивств. Адже все свідчить про те, що послідовність подій була зворотною. Підтвердженням тому не лише польські звіти й документи, а й радянські рапорти. В одному з них, від 28 травня 1943 року, читаємо:
[...] націоналісти чинять масовий терор супроти польського населення і сіл, причому слід відзначити, що націоналісти не розстрілюють поляків, а ріжуть їх ножами і рубають сокирами, незалежно від віку й статі. [...] Останнім часом поляки спільно з німцями стали чинити збройний опір націоналістам[77].
Раптові напади, які здійснювали партизани, та обмеженість власних сил змушували німців покидати усе нові місцевості, в тому числі Деражне, Колки, Володимирець... До літа 1943 року українські партизани взяли під свій контроль частину території Волині та Полісся. Німці «замурувалися» в містах і опорних пунктах, пересуваючись тереном лише великими групами. Деякі місцевості опинилися у стані облоги. Ховаючись у гарнізонах, німці чинили раптові випади з метою стягнення контингентів і проведення різних карних операцій. Проти партизанів вони спрямовували навіть авіацію, яка бомбардувала віддалені села.
Згідно з планом, прийнятим на III конференції, головні удари бандерівських партизанів мали скеровуватися проти німців, а операції проти поляків і радянських партизан розглядалися як другорядні завдання. Проте, хутко з’ясувалося, що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом. А це, цілком очевидно, спонукало направити більшу частину сил проти слабших супротивників. Оцінюючи втілення рішень III конференції ОУН-Б, Михайло Степаняк заявив на допиті:
[...] пізніше [...] політика ОУН в питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції та пішла в напрямку, який на практиці застосовував на Волині командир УПА «Клим Савур» — тобто, боротьба проти червоних (радянських) партизанів і поляків[78].
Іншими словами, будучи неспроможним досягти чогось більшого в операціях проти німців, бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній. Убивства цивільних осіб спершу виправдовували гаданою співпрацею поляків із ґестапо і радянськими партизанами. А саму операцію усунення поляків бандерівці найменували «антипольською акцією». Цей термін фігурував у звітах і був еквівалентом кодової назви.
76
Relacja policjanta, oprac. Grzegorz Motyka, Marek Wierzbicki, в: «Karta» nr 24. Український переклад у: З анонімного «Повідомлення поліцейського», «Незалежний культурологічний часопис Ї», 2003, № 28, с. 305, 326–327.
77
Український здвиг. — Т. 2 Волинь 1939–1955, ред. Володимир Сергійчук, Київ 2005, с. 152.
78
ДА СБУ, фонд 65, одиниця зберігання 49532, т. 1, арк. 17–49, протокол допиту М. Степаняка від 25 VIII 1944 р. Пор.: Сергій Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ, Київ 2000, с. 15.