Антипольська акція на Волині — початок
(березень-червень 1943 року)
До 1939 року поляки на Волині складали близько 16% населення. Якщо вірити підсумкам загального перепису 1931 року, в цьому регіоні мешкали 346 тисяч поляків і 1418 тисяч українців. Враховуючи, що в 1939–1941 роках радянські репресії завдали польській громаді чималої шкоди, складно стверджувати, наче вона являла собою значну загрозу для українських самостійницьких прагнень. Тому на Волині не очікували серйозних антипольських виступів. Ще на межі 1942 і 1943 років польське підпілля позитивно оцінювало становище в цьому регіоні. Звіти, які надсилали до Лондона, радше були обнадійливими. В одному з них читаємо: «Настрої мас такі, що будь-які спроби екстремістських націоналістичних організацій, скажімо, ОУН, підняти їх на якесь безнадійне повстання, — не набудуть, як можна сподіватися, значних розмірів»[79]. Щоправда, перші вбивства поляків траплялися вже в 1942 році, проте вони не мали масового характеру, й отже, не викликали занепокоєння широкої громадськості.
На початку 1943 року виразно зросла кількість убивств окремих осіб і сімей. Зі значною мірою ймовірності їх можна розглядати як прояв підготовки бандерівців до антипольської акції. Наприклад, 31 грудня 1942 року в Ситниці вбито власника млина, пана Сибільського з родиною (чотири жертви), а 16 січня 1943 року в селі Садові убито лісника та двох гайових. Обидва вбивства вчинили українці. Справжнім «полігоном» антипольської акції стало село Паросля. Убивство в цій місцевості переконало керівництво ОУН-Б, що підпорядковані йому підрозділи здатні на ліквідацію значних груп населення. Натомість реакція поляків продемонструвала бандерівцям, що шанси на виїзд поляків «тільки» під тиском погроз незначні. Коли в лютому 1943 року боївка ОУН напала на колонію Мар’янівка Костопільського повіту, тамтешня самооборона, маючи у своєму розпорядженні кілька гвинтівок, вчинила опір і відігнала здивованих зловмисників. У сутичці загинули троє поляків.
Спочатку поляків убивали переважно в Сарненському та Костопільському повітах, себто на терені, підпорядкованому Іванові Литвинчуку «Дубовому». У березні 1943 року хвиля вбивств поширилася на значно більший регіон, що було пов’язано з дезертирством української поліції. Поліцаї, покидаючи дільниці, убивали окремих поляків, часто разом із сім’ями. Ця операція створювала враження виконання розпоряджень крайової наради військових референтів ОУН-Б. У Дедеркалах Великих Кременецького повіту 18 березня 1943 року було вбито агронома та ще трьох поляків. Перша група нападників, прийшовши до будинку агронома й чекаючи на підмогу, грала з поляками в карти. І лише після прибуття решти упівців жертв розстріляли на лузі за селом. Дружину агронома не зачепили. У березні 1943 року впродовж тижня в Дедеркалах, Потуторові, Садках, Боложівці, Суражі та Антонівцях загинули шістдесят чотири особи. В Луцькому повіті 3 березня 1943 року група упівців, які пришли зі сторони Колок, спалила Лопатки, місце літування князя Радзівіла. Загинули близько тридцяти осіб. 7 березня в колонії Тараж з пасовища викрали та вбили кількох польських дітей. У березні в колонії Познанка пропав священик Пйотр Вальчак і троє інших осіб, які перебували разом із ним на плебанії. Коментуючи ці та подібні події, один із командирів загонів УПА Макс Скорупський написав у спогадах: «Серед поляків почалася паніка. Збунтована українська поліція знищила десь кілька польських родин, що мали зв’язок з ґестапо. Поляки почали або виїздити до міст під німецьку охорону, або просилися до совєтських партизанів»[80].
Коли на інших теренах жертвами ОУН ставали «вибрані» поляки, то на території, де командував Литвинчук, уже тоді почалася систематична й планова ліквідація всіх поляків. У березні 1943 року «Дубовий», схоже, узявся за послідовне «очищення» терену від польського населення. В Костопільському повіті в ніч з 9 на 10 березня в колонії Антонівка були вбиті близько двадцяти поляків, 12 березня в селі Білка — кільканадцять поляків, а 18 березня вчинено напад на колонію Борівка, де загинули двадцять дев’ять поляків. 20 березня кількадесят поляків стали метою нападу в Деражному. 25 березня була знищена колонія Полянівка, де загинули п’ятдесят поляків. Це лише деякі з відомих випадків убивств.
Українські напади призвели до того, що в селах почали організовувати самооборону. Так сталося, зокрема, в колонії Липники. В ніч із 18 на 19 березня самооборона цього села відігнала кількох нападників, а одного з них, колишнього поліцая, було схоплено, передано німцям і повішено в Березному. Як пише у своїх спогадах Владислав Гермашевський: