Утім, арешти 1941 року та політика III Райху щодо українців дали діячам ОУН нагоду втямити, що ситуація значно складніша, ніж вони досі вважали. В 1942 році серед бандерівців почало зростати переконання, що Німеччина виграє війну на Сході, але програє на Заході. За таких обставин цілком реальним здавалося повторення сценарію 1918 року, себто початок наступної польсько-української війни за Львів, яку бандерівці не лише були готові розв’язати, а й прагнули перемогти в ній за будь-яку ціну. Про неприязнь до поляків, яка панувала в українському середовищі, свідчать бодай слова Василя Мудрого. 2 вересня 1939 року він як посол виголосив у Сеймі Польської Республіки декларацію про лояльність, натомість у 1943 році писав на сторінках бандерівського журналу «Ідея і чин»:
Коли б поляки бажали спільними силами відбудувати Польщу й Україну [...], тоді можна б з ними поважно на цю тему говорити. Але річ в тому, що таких поляків нема. [...] Вихід простий! Пактувати з поляками [...] тільки тоді, коли в наших руках є щонайменше така сила, як у них. Тільки тоді вони будуть поважати наше право на життя [у вільній державі — Ґ. М.][92].
Установки, визначені бандерівцями в 1942 році, демонструють, на перший погляд, суперечливий образ намірів цієї групи. З одного боку, в ухвалах, прийнятих у квітні 1942 року на II конференції ОУН-Б, було заявлено про готовність до пошуку компромісу з поляками, а водночас оголошено, що вони конче мусять визнати українські права на Волинь і Галичину. З іншого боку, наприкінці 1942 року військові референти ОУН-б вирішили, що в момент початку «повстання» слід виселити (а властиво, вигнати) поляків і євреїв під загрозою смерті з усіх земель, які націоналісти вважали українськими. Здається, що позірна суперечливість цих двох документів означала лише намір провадити різноспрямовану політику. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, наскільки малоймовірним є те, що польський уряд погодиться на будь-які територіальні зміни, зокрема супроти тих українських верств, які не відігравали на міжнародній арені найменшої ролі. З польської точки зору, основну загрозу для східних земель Другої Республіки становили радянські претензії. Отже, слова про бажання порозумітися з Польщею слід сприймати, як пропагандистську гру, розраховану на створення позитивного враження у західної громадської думки. Звісно, планувалися переговори з польським підпіллям, але таким шляхом не сподівалися досягти чогось значного. Тому водночас було вирішено проводити політику доконаних фактів і заздалегідь «усунути» польське населення зі спірних територій, щоб напередодні потенційних мирних переговорів на міжнародній конференції терен був етнічно чистим. Націоналістичний символ віри, згідно з яким майбутня Україна мусить бути моноетнічною державою, лише утверджував бандерівців у цьому намірі.
«Виселенням» і фізичною ліквідацією «чинних» поляків, тобто осіб, наділених суспільним авторитетом, мала, в принципі, займатися жандармерія, а в окремих випадках — Служба Безпеки ОУН. Було заборонено використовувати для подібних заходів вояків новоствореної армії. Це може означати, що всю операцію трактували як суто поліцейську, а не військову (врешті-решт, як відомо, цей замір виявився нереальним, і для проведення антипольської акції довелося масово залучити підрозділи УПА).
Перебіг перших операцій УПА у Володимирці та Парослі виразно відходив від принципів, затверджених на нараді крайових військових референтів ОУН-Б. Коли в березні 1943 року бандерівці згідно з ухвалами III конференції почали на Волині широкомасштабні партизанські операції, вони супроводжувалися численними вбивствами поляків. І якщо убивства, скоєні поліцаями-дезертирами, можна визнати згідними з інструкціями конференції військових референтів, то наступні напади на польські села в східних повітах Волинського воєводства — вже ні. Тим більше, що на Волині дуже рідко й лише на певних теренах з’являлися українські листівки, які б закликали поляків до виїзду. За словами Зенобіуша Яніцького, їх розкидали, зокрема, в квітні 1943 року напередодні Великодня, на дорозі з Ківерців до Тростянця. Їх зміст Яніцький цитує з пам’яті:
Постала Українська Повстанська Армія, яка боротиметься за волю України, а ви, ляхи, утікайте, поки широкі шляхи, на мазурські піски, а на святого Марка останеться поляків горстка[93].
92
Я. Борович (Василь Мудрий), Україна і Польща, в: «Ідея і чин» 1943, № 4. Цит. за: Літопис УПА, т. 24, Торонто-Львів 1995–1996, с. 195–196.