Травневий переворот 1926 року зродив надію на зміну ситуації. Сподівання ще більше зросли у зв’язку зі змінами в державному апараті, позаяк на високі відповідальні посади були запрошені люди, відомі своїм відкритим ставленням супроти національних меншин. У 1928 році посаду волинського воєводи обійняв Генрик Юзевський. Цей видатний пілсудчик намагався перетворити Волинь на анклав польсько-українського примирення, а для того усував впливи і польських, і українських націоналістів, віддаючи перевагу, серед іншого, створенню польських шкіл із обов’язковим викладанням української мови, що призводило до обмеження розвитку українського шкільництва, проте водночас змушувало поляків вивчати мову сусідів.
Утім, політика різних урядів після травня 1926 року була вкрай суперечливою. Наприклад, не виконано жодної з фундаментальних вимог польських українців у справі створення у Львові українського університету. Замість цього, після кількох років переговорів, Український науковий інститут постав у... Варшаві.
Інша річ, що ставлення українських політичних партій не давало польській владі ширшого поля для маневру. Єдиним цілковито приязним Польщі середовищем були так звані петлюрівці, прихильники еміграційного уряду УНР, котрі сподівалися на відбудову української державності понад Дніпром і співпрацювали з польською розвідкою проти СРСР. В II Республіці діяли кілька українських і русинських легальних політичних партій, які представляли весь спектр політичних поглядів — від лівих до фашистів, утім, часто солідарних у спільній неприязні до Польської держави. Найбільшою підтримкою в українській громаді втішалися національно-демократичні середовища, згруповані в Українському Національно-Демократичному Об’єднанні (далі — УНДО). Вони здобували в Східній Галичині непогані результати на виборах до Сейму, і завдяки цьому мали численний парламентський клуб (фракцію) — в тридцятих роках представник УНДО обіймав посаду віце-маршалка (заступника голови) Сейму. Середовище УНДО намагалося політичними способами добитися якнайкращих умов для функціонування українського суспільства. Його постійним постулатом залишалася культурна й територіальна автономія українців, котрі мешкають у Польщі. Проблема полягала в тому, що лишень у тридцятих роках це середовище почало дозрівати до визнання Польської держави стійким утворенням.
УВО намагалася підтримувати дух опору серед українців. Члени цієї організації в двадцятих роках влаштували чимало актів експропріації, нападаючи на поштові авто, податкові установи тощо. УВО також співпрацювала з німецькою розвідкою — в обмін на шпигунську інформацію українці (члени цієї організації) отримували гроші, зброю та допомогу в навчанні. Траплялися й замахи — скажімо, 19 жовтня 1926 року у Львові був убитий керівник львівської шкільної кураторії Станіслав Собінський, звинувачений у полонізації українського шкільництва. Замах на Собінського, влаштований молодими членами УВО Романом Шухевичем і Богданом Підгайним, добре ілюструє радикалізацію поглядів західноукраїнської молоді.
Шок від поразки в боротьбі за незалежність зродив в українському суспільстві дискусію про її причини та наслідки. Відповідальність за поразку була покладена на політичні середовища, які внаслідок міжусобної боротьби зазнали розколу. Претензії адресували, зокрема, чільним політикам, яких звинувачували в неслушних ідейних орієнтаціях. Учасникам дискусії здавалося, що ідеали демократії, які відстоювали прихильники ЗУHP у 1918–1919 роках, зазнали поразки. Відтак дедалі популярнішою ставала націоналістична ідеологія, модна в тогочасній Європі. Основоположником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий задовго до Першої світової війни закликав до створення незалежної Української держави та сформулював гасло «Україна для українців». Однак чільним глашатаєм націоналізму в міжвоєнному двадцятилітті став Дмитро Донцов, котрий пропагував свої ідеї в численних статтях, книжках і публічних виступах, які справляли величезний вплив на слухачів. У 1921 році у Відні побачила світ його праця Підстави нашої політики. Відповідальність за поразку Донцов покладав на українських демократів і соціалістів, котрі, на його думку, змарнували зусилля усієї нації. Згодом погляди Донцова, в тому числі під впливом приходу до влади в Італії фашистів, ставали дедалі радикальнішими. В 1926 році він опублікував книжку Націоналізм, у якій виклав своє вчення. На думку Донцова, міжнаціональні відносини засновані на принципі сили: або пан, або слуга. Тому все треба підпорядкувати силі української нації та її могутності, натомість зовнішню політику слід провадити в ім’я національного егоїзму. Відкидаючи демократію, Донцов наполягав на здобутті керівної ролі в нації «активної, відважної, спрагненої влади меншости», якій притаманна фанатична, ладна на будь-які жертви любов до власної нації.