Оголошення про помсту чи навіть розправу з поляками можна також знайти в багатьох піснях ОУН. Схоже, те, що в програмі керівництва стосувалося лише частини поляків (передусім осадників і поміщиків), у пропаганді, котру провадили пересічні члени організації, поширювалося на більшість польської спільноти Кресів. У марші ОУН Ми зродились із крови народу є такі слова:
У свою чергу, в пісні, де йдеться про засуджених до смерті й страчених членів ОУН, лунає:
Натомість, у співомовці, популярній між прихильниками ОУН із середовища шкільної молоді, можна було почути:
Так само, як в ОУН, ставилися до польської присутності на Кресах комуністичні середовища. Однією з цілей комуністів було об’єднання Волині та Східної Галичини із УРСР. Причому, вони не приховували, що йдеться про ослаблення II Республіки загалом. У двадцятих роках, виступаючи на III з’їзді комуністичної партії Польщі, представник Комінтерну Дмитро Мануїльський закликав комуністів намагатися «послабити національні шви сучасної Польської держави, не дозволяючи їй усталитися й набути рівноваги»[12]. Комуністична пропаганда закликала місцеву людність розправлятися з «польськими панами» так, як у знятому в 1938 році в СРСР художньому фільмі Кармелюк, головний герой якого, навіть помираючи, все закликав «вирвати поляків із корінням» із українських земель. І хоча теоретично в подібних витворах підкреслювали класовий характер сподіваної революції, проте, навіть ті поляки, котрі перейшли на бік повстанців, врешті-решт виявлялися зрадниками. Комуністи створювали суворо законспіровані боївки, покликані послужити основою для майбутньої партизанської війни. Частина з них упродовж багатьох років не проводила жодної діяльності. Їх планували мобілізувати допіру в момент початку війни СРСР проти Польщі.
У середині 1930 року ОУН виразно заявила про своє існування, влаштувавши другу саботажну акцію, яку також називали частинним виступом. Найбільша інтенсивність саботажу припала на період від 12 липня до 24 вересня, хоча окремі випадки траплялися й пізніше. Загалом було вчинено 199 диверсійних актів. Переважно то були підпали збіжжя та сільськогосподарських забудов, іноді перерізали телефонні дроти. До акції почала спонтанно приєднуватися українська людність. У вересні керівництво підпілля наказало припинити акцію.
Друга саботажна акція змусила Пілсудського наказати силою відновити лад, але так, щоб уникнути кровопролиття. Прихильник польської пацифікаційної акції (умиротворення) Владислав Побуґ-Маліновський описав це так:
Заснована на [...] наказі Пілсудського «пацифікація» Малопольщі тривала 10 тижнів, від 16 вересня до 30 листопада 1930 року. Вона почалася арештом 30 колишніх українських депутатів Сейму та близько сотні найжвавіших і найшкідливіших активістів; була розпущена молодіжна організація «Пласт», повністю опанована терористами, з цієї ж причини були закриті три українські гімназії — в Рогатині, Дрогобичі й Тернополі; «поліцейські репресії» обмежено обшуками в пошуках зброї чи таємних організаційних зв’язків — переважно в читальнях і кооперативних крамницях [...] у випадках пихатої постави влаштовували «дошкульний трус» (скажімо, в крамницях сипали сіль у цукор або «помилково» поливали борошно гасом, що також було тільки наслідуванням методів, уживаних українцями); били — гумовими поліцейськими кийками — лише в разі активного опору. Військо з’являлося тільки там, де українці й після 16 вересня надалі вдавалися до своїх методів терору [...] на прохання воєводи або старости військове командування скеровувало в неспокійний район переважно ескадрон кавалерії; постій із обов’язком постачання селом фуражу, сіна, конюшини тривав від кількох днів до кількох тижнів, зазвичай у поєднанні з повторними і тим разом «дошкульними» поліцейськими обшуками. [...] Не пролунав жоден постріл [...] покарання за це були тільки тілесні; не було також жодного смертельного випадку, не спалено жодної української садиби[13].
9
Цит. за: Літопис УПА, т. 25, Торонто-Львів 1996/1997, с. 4; наводяться також інші версії окремих рядків, зокрема: «смерть московсько-жидівській комуні».
13
Władysław Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia polityczna Polski, t. 2, 1914–1939, Gdańsk 1990, s. 726–727.