«Дуже добре. Будь ласка, розпишіться у тому, що ви ознайомлені з офіційними правилами, а ви, міс Сінгер, будь ласка, поставте свій підпис у розписці про те, що ви отримали чек».
Суму чеку я не бачила, але навіть мати пустила сльозу. Мені відчайдушно не хотілося їхати з дому, але я була впевнена, що навіть якщо мене відішлють назад додому наступного ж дня, один цей чек забезпечить нас усім необхідним на цілий рік. А коли я повернуся, знайдеться чимало охочих послухати мій спів. Отже, я не залишуся без роботи. Але чи дозволять мені співати, адже я тепер Трійка? Мабуть, якщо доведеться обирати з дозволених Трійкам професій, я стану вчителькою. Принаймні я навчатиму музиці інших.
Сухоребрий зібрав всі папери, підвівся й подякував нам за чай і час, який ми йому приділили. Тепер до від’їзду мені залишилося поспілкуватися лише з одним чиновником, якого дали мені у поміч. Йому належало супроводжувати мене з дому до аеропорту. А далі... Далі я муситиму влаштовуватися самостійно.
Наш гість поцікавився, чи можна, щоб я його провела до дверей, й мама погодилася: їй кортіло чймшвидше почати готувати вечерю. Мені ж зовсім не хотілося залишатися з ним наодинці. Добре, хоч було недалеко.
«І ще один момент, — сказав чиновник, вже узявшись пальцями за дверну ручку. — Взагалі-то, це не зовсім правило, але з вашого боку було б безглуздо його ігнорувати. Отримавши запрошення від принца Максона, не слід відмовлятися. Що б він вам не запропонував. Вечеря, побачення, поцілунок, щось більше — Що завгодно. Не протирічте йому».
«Перепрошую? — Чи я правильно почула, що ця людина, яка кілька хвилин тому взяла з мене розписку, яка свідчить про мою незайманість, натякає зараз на те, що я маю позбутися її, хай тільки Максон попросить?»
«Я розумію, що це звучить... неналежно. Але вам не слід відмовляти принцу за жодних обставин. До побачення, міс Сінгер».
Мені стало зле. Закон, про який він щойно розповідав, наказував чекати на шлюб. Це був дійовий спосіб стримувати хвороби, до того ж він перешкоджав змішуванню каст. Позашлюбних дітей викидали на вулицю, де вони ставали Вісімками. Покаранням для тих, чий незаконний зв’язок викривався, було ув’язнення. Навіть якщо в когось виникала просто підозра, можна було провести декілька ночей у в’язниці. Так, це не дозволило мені піти на близькість з тим, кого я кохала, і тоді я цим переймалася. Але тепер, коли між мною та Аспеном вже все скінчено, залишалося радіти тому, що я змушена була бути чемною.
Я була розлючена. Чи немає часом мого підпису під документом, в якому йшлося про невід’ємність покарання у випадку порушення закону? Статус учасниці Відбору не позбавляє від відповідальності, як він це сформулював. Проте статус принца, вочевидь, звільняє. Я раптом відчула себе брудною, нижчою від будь-якої Вісімки.
«Америко, люба, це до тебе», — проспівала мати.
Я теж почула дзвінок, але не пішла відчиняти. Якби це був черговий бажаючий отримати мій автограф, я б збожеволіла.
Проходячи коридором, я повернула і завмерла. На порозі з купою польових квітів стояв Аспен.
«Привіт, Америко», — стримано, майже по-діловому, привітався Аспен.
«Привіт», — слабким голосом одізвалася я.
«Це від Камбер і Селії. Вони бажають тобі успіху». — Він наблизився і простягнув мені квіти. Букет від його сестер, не від нього.
«Це так люб’язно!» — вигукнула мати. Я й забула, що вона була у кімнаті.
«Аспене, ти прийшов дуже доречно. — Я намагалася розмовляти також відчужено, як і він. — З цими зборами у мене в кімнаті такий безлад. Чи не міг би ти допомогти мені?»
У присутності моєї мами він не міг мені відмовити. Зазвичай, Шістки не відмовлялися від запропонованої роботи. У цьому сенсі ми поводилися таким же чином.
Його трохи пересмикнуло, але він кивнув.
Ми пішли коридором до кімнати. Скільки разів я уявляла, як Аспен зайде до мене! Чи могла я уявити, за яких умов моя мрія здійсниться?
Я штовхнула двері до кімнати, і Аспен розсміявся.
«Ти що, заохотила песика займатися зборами?»
«Замовкни! Я не могла знайти одну річ», — я проти волі посміхнулася.
Він почав наводити порядок та прибирати футболки. Я, звісно, допомагала.
«Ти що, нічого не береш з цього?» — прошепотів він.
«Ні. Від завтрашнього дня я зможу одягатися лише в те, що мені видаватимуть у палаці».
«Ого!»
«Сестри засмутилися?»
«Взагалі-то, ні. — Він здивовано похитав головою. — Як тільки вони побачили на екрані твоє обличчі, всі вдома наче здуріли. Вони обожнюють тебе, особливо моя мати».
«Мені подобається твоя мати. Вона така добра».
Мовчки ми продовжували прибирати. Кімната поступово набула повсякденного вигляду.
«Фотографія... — почав він. — Ти на ній така прекрасна».
Мені було боляче це чути від нього. Це несправедливо з його боку. Після того як він зі мною повівся.
«Це все через тебе».
«Що?»
«Просто я думала, що ти ось-ось заручишся зі мною», — сумним голосом вимовила я.
Аспен трохи помовчав, підбираючи слова.
«Я хотів, але тепер все це не має значення».
«Ні, має. Чому ти мені не сказав?»
Він потер шию, ніби щось вирішуючи.
«Я чекав».
«На що?» — На що він міг чекати?
«На призов».
Це справді було проблемою. Призов міг стати як добром, так і навпаки. В Іллеа призову підлягали всі особи чоловічої статі, які досягнули встановленого законом віку. Солдатів обирали випадковим чином двічі на рік, щоб охопити всіх, кому виповнилося дев’ятнадцять років за останні півроку. Повинність відбували протягом чотирьох років, демобілізовувались у двадцять три. Скоро надійде черга Аспена.
Зрозуміло, ми розмовляли про службу, але серйозно ніколи нею не переймалися. Мабуть, нам обом здавалося, якщо ми не зважатимемо на призов, то й він нас проігнорує.
Плюсом мобілізації було те, що, будучи військовим, ти автоматично отримував статус Двійки. Уряд навчав тебе і потім платив пенсію все життя Зворотною стороною медалі була непередбаченість: ніхто не міг знати заздалегідь, куди його зашлють. Але від рідної провінції завжди відправляли якомога далі. Мабуть, вважалось, що з незнайомими людьми ти будеш більш поблажливим. Можна було опинитися у палаці або у поліцейському департаменті іншого штату. Або в армії, в бойових частинах. З тих, хто опинився на війні, додому повернулися далеко не всі.
Якщо чоловік не одружувався до призову, він майже завжди намагався зачекати з цим. В іншому випадку, він або змушував свою дружину чекати на нього чотири роки, або, що є найгіршим, стати молодою вдовою.
«Я не хотів так поводитися з тобою», — прошепотів він.
«Розумію».
Він випрямився і спробував змінити тему:
«І що ж ти тоді береш у палац?»
«Мінімум одягу, щоб було що вдягнути, коли мене врешті-решт виженуть. Якісь фотокартки та книжки. Музичні інструменти, як сказали, є у палаці. Отже, все вмістилося в рюкзак».
Кімната нині виглядала охайно, а зібраний рюкзак чомусь почав здаватися величезним. Квіти, які приніс Аспен, були такими яскравими порівняно з моїми сумними речами. Або, можливо, просто це я сприймала все таким блідим... Тепер з усім покінчено.
«Небагато», — зауважив він.
«Мені ніколи не потрібно багато для того, щоб бути щасливою. Я гадала, ти про це знаєш».
Він заплющив очі: «Припини, Америко! Я зробив так, як було правильно».
«Правильно? Аспене, ти переконав мене, що у нас є майбутнє. Ти змусив мене покохати тебе. А потім переконав взяти участь у цьому огидному конкурсі. Ти знаєш, що мене відсилають у палац як забавку для Максона?»
Він стрімко обернувся до мене: «Що?»
«Я не маю права відмовляти йому. Ані в чому».
Аспен розлютився. Руки стиснулися в кулаки.
«Навіть... Навіть якщо він не захоче одружитися з тобою... він може...»
«Так».
«Пробач мені. Я не знав, — він декілька разів глибоко зітхнув. — Але якщо він обере тебе... Це буде добре. Ти заслуговуєш бути щасливою».