Кенну було незручно обіймати — заважав великий живіт, але нам усе ж таки вдалося це зробити. Джеймс, якого я насправді добре й не знала, теж попрощався зі мною. Потім надійшла черга Джерада.
«Будь гарним хлопчиком, гаразд? Спробуй гру на піаніно. Можу заприсягтися, ти маєш талант. Коли я повернуся, я перевірю, чого ти без мене навчився».
Джерад лише мовчки кивнув головою і раптово посмутнішав. Потім обхопив мене худенькими ручками:
«Америко, я люблю тебе».
«І я тебе люблю. Не сумуй. Незабаром я буду вдома».
Він знову кивнув головою, зчепив на грудях руки і набурмосився. Я й уявити не могла, що він так сприйме мій від’їзд. Зате Мей повелася геть непередбачувано. Вона ледь не підстрибувала від збудження.
«Ах, Америко, ти станеш принцесою! Я знаю!»
«Тихіше! Краще б я стала Вісімкою і бачилася з тобою кожного дня. Поводься добре, заради мене, не лінуйся».
Вона кивнула і все-таки підстрибнула, а потім надійшла черга тата, який ледь стримував сльози.
«Тату, не плач!» — Я притиснулася до нього.
«Послухай мене, кошенятко. Чи одержиш ти перемогу, чи ні, для мене ти завжди будеш принцесою».
«Ох, тату!» — Я нарешті розплакалася. Острах, сум, тривога, напруга останніх днів вирвалися назовні після однієї фрази, сенс якої полягав у тому, що все це неважливо.
Якщо я повернуся приниженою і знехтуваною, він усе одно мною пишатиметься.
Це нестерпно — знати, як сильно тебе люблять. У палаці довкола мене перебуватимуть десятки охоронців, але навряд чи я зможу уявити місце надійніше, ніж обійми мого батька. Я потягнулася до мами.
«Роби все, що тобі скажуть. Припини бурмоситися і посміхайся. Поводься гарно. Тримай нас в курсі справ. О! Я знала, що ти будеш особливою».
Я розуміла, що все це вона говорила від любові, але зараз мені не це хотілося почути. Ну чому вона не могла сказати, що я й без того для неї особлива, як щойно це зробив тато? Але, напевно, мати завжди хотітиме більшого для мене. І від мене. Можливо, це і є суттю всіх мам.
«Леді Америко, ви готові?» — запитала Міці. Всі, хто зібрався на площі, не бачили мого обличчя, і я швиденько витерла сльози.
«Так, все готово».
Мій рюкзак вже лежав у блискучій білій машині. Ось і все. Я рушила до сходів у кінці сцени.
«Мер!»
Я озирнулася. Я впізнаю цей голос будь-де.
«Америко!»
Я повернулася і побачила руки Аспена. Він пробивався до сцени крізь натовп, який обурювався кожного разу, коли він когось штовхав.
Наші очі зустрілися.
Він зупинився і поглянув на мене. Мені нічого не вдалося прочитати на його обличчі. Тривога? Жаль? Що б то не було, вже надто пізно. Я похитала головою. Досить з мене Аспена з його забавами.
«Сюди, леді Америко», — з нижніх сходів покликала мене Міці. Я не одразу відреагувала на своє ім’я.
«Бувай, сонечко!» — почула я мамин голос.
І мене повели геть.
Глава 8
В аеропорт я прибула першою, перебуваючи у дещо шокованому стані. Ейфорія від захвату натовпу проводжальників зовсім вивітрилася, і я залишилася наодинці з жахливою перспективою польоту. Я намагалась триматися. Мені судилося летіти разом із трьома Обраними. Менш за все хотілося, щоб напад паніки трапився у них на очах.
Я вже вивчила імена, обличчя та касти всіх Обраних. Спочатку це було чимось на кшталт психотерапії, яка мусила б мене заспокоїти. Те саме і з фрагментами їхніх біографій. Я роздивлялася привітні обличчя, намагаючись відшукати дівчат, з якими зможу спілкуватися, доки перебуватиму у палаці. В мене ніколи не було справжніх подруг. У дитинстві більшість часу я гралася з Кенною та Котою. Освіту я отримувала від матері вдома, вона й була єдиною, з ким я працювала. Коли старші брат і сестра стали жити самостійно, я присвятила себе Мей та Джераду. І Аспену...
Але з Аспеном ми ніколи не були просто друзями. З тієї самої миті, як я з ним познайомилася, я його покохала.
А тепер він тримав за руку іншу дівчину.
Як добре, що я тут сама. На очах у інших учасниць я б не впоралася зі сльозами. Всередині жахливо боліло. І нічого тут не можна було вдіяти.
Як я взагалі тут опинилася? Ще місяць тому моє життя здавалося-мені чимось непорушним, а тепер все геть змінилося. Все нове та незнайоме. Новий будинок, нова каста, нове життя. І все через якийсь дурний папірець з фотокарткою. Мені хотілося сісти й заридати, оплакуючи все, що я втратила.
Цікаво, чи були серед обраних дівчат ще такі, які також сумували? Гадаю, що всі, окрім мене, раділи. І мені теж необхідно було робити вигляд, ніби я радію, тому що всі дивитимуться на мене.
Я опанувала себе, готуючись до того, що мене очікувало, і наказала собі бути хороброю. Щодо мого минулого, то нехай все залишиться там, у колишньому житті. Палац буде моїм притулком. Ніколи більше не вимовлю ім’я мого коханого — ані вголос, ані про себе. Йому не дозволено супроводжувати мене туди. Це моє особисте правило у майбутній маленькій пригоді.
Зворотнього шляху немає.
Прощавай, Аспене!
Приблизно за півгодини у залі очікування з’явилися ще дві Дівчини у таких самих білих блузах і чорних штанцях, як у мене, у супроводі помічниць, які тягали за ними валізи. Обидві посміхалися на підтвердження моєї думки про те, що я, єдина з Обраних, перебувала у поганому настрої.
Настав час виконати свою обіцянку. Я зобразила посмішку й підвелася, щоб потиснути їм руки.
«Привіт! — вимовила я бадьорим голосом. — Я Америка».
«Знаю!» — відгукнулася дівчина справа, білявка з карими очима. Я одразу ж упізнала в ній Марлі Теймс з Кента, Четвірку. Я простягнула руку, але Марлі навіть не подумала її потиснути, а замість того обійняла мене.
«Ой!» — пискнула я. Я не очікувала на таку зустріч. Хоча, судячи з фотографії, Марлі справляла враження доброзичливої та щирої дівчини, мама увесь останній тиждень повторювала, що я повинна сприймати всіх інших конкурсанток як ворогів. Її агресивне ставлення частково передалося і мені. Отже, я припускала принаймні зіштовхнутися зі звичайною люб’язністю з боку дівчат, адже вони налаштовані змагатися зі мною на смерть за людину, яка не була мені потрібна. Всупереч тому вони кинулися обіймати мене.
«Я — Марлі, а це — Ешлі».
Так, Ешлі Бруєтт з Аленса, Трійка. Вона також мала біляве волосся, але набагато світліше, аніж Марлі. І ще в неї були яскраво-блакитні очі на дуже ніжному обличчі. Поряд із Марлі вона здавалася тендітною.
Вони обидві були з півночі. Мабуть, тому й приїхали разом. Ешлі обмежилася тим, що стримано помахала мені рукою та посміхнулася. Не знаю, що було причиною такої поведінки: або сором’язливість, або настороженість. А можливо, вона була Трійкою і вміла правильно поводитися.
«Як мені подобається твоє волосся! — вигукнула Марлі. — Шкода, що в мене не руде. Ти з ним просто вогонь! Я чула, у всіх людей з рудим волоссям капосний характер. Це правда?»
Хоч день і був жахливим, життєрадісність Марлі виявилася такою заразливою, що я проти волі заусміхалася.
«Не думаю. Тобто, інколи я можу бути капосною, але в моєї сестри також руде волосся, а вона — справжній янгол».
І ми заходилися легко базікати про речі, які нас дратували, і які завжди здатні покращити настрій. Марлі любила переглядати кінофільми, я теж, тільки мені не так часто це вдавалося. Потім розмова перейшла на акторів і на те, які вони всі неможливі красені, що було досить дивним, адже найближчим часом всім нам треба буде стати подружками Максона. Участь Ешлі у розмові обмежувалася тим, що вона час од часу хихикала. Якщо ми ставили їй пряме запитання, вона коротко відповідала і знову ховалася за стриманою посмішкою.
Ми з Марлі легко знайшли спільну мову, і це дало надію, що, можливо, завдяки цьому змаганню у мене врешті-решт з’явиться подруга. Ми теревенили, мабуть, з півгодини. Ми б і далі продовжували, якби нас не перебив дзвінкий стукіт підборів. Як за командою, ми обернулися, і Марлі роззявила рота.